1. Той чоловік...

– Заміський комплекс “Сяйво” – кажу таксисту і той невдоволено буркає, що там дорога місцями погана. Ха! Звідки мені знати, яка та дорога, я в цьому місті вдруге в житті і то тому, що мене вперше запросили на справжній ретрит та обмін досвідом письменників детективного жанру. Знала б я тоді, чим він завершиться… 

Але поки єдиною моєю проблемою було туди доїхати по справді так собі дорозі. 

Комплекс виринув з-за пагорба так несподівано, що довелось увімкнути геолокацію та перевірити, чи справді я там, де маю бути. 

Що ж, місце затишне і атмосферне, повітря свіже і пропахле соснами і хвоєю. Краса ж! 

І господиня комплексу – мила жінка з коротким кучерявим волоссям та величезним кудлатим песиком – провели відразу до зали, яка, попри сподівання, виявилась поки дещо пустою. 

Кілька жінок невизначеного на перший погляд віку своєю зграйкою. Пара зовсім молодих дівчаток-студенток, схоже з місцевого ВУЗу, поважний чоловік років 50-ти у старомодному класичному костюмі – от поки й вся публіка заходу. Навіть з виду трішки нуднувато… 

А потім я побачила його. 

Той чоловік не сподобався мені відразу. 

Виглядав він не як цінитель літератури, а як справжній бандит. Та й в його очах такий глухий смуток і безвихідь, що, схоже, кілька хвилин його життя, певно, цікавіші за всі ті аматорські романи, що новачки в жанрі, серед яких і я, презентуватимуть тут. Ще тоді треба було мені тікати, а не дослуховувати найнуднішу лекцію в моєму житті! 

Лекцію я дослухала. Трішки неввічливо було першою вийти в коридор, бо надто мені вже спекотно було в залі. Щойно віддихалась та повернулась до реальності, як почула, чи радше відчула, якийсь рух позаду. Не встигла обернутись – як мене притисли до стіни, а до обличчя – якусь серветку з гострим запахом… 

І тепер я їду пристебнута кайданками до ручки дверцят величезного “Джипа” по дорозі від “Сяйва”, але, здається, не в місто. 

Викрадач письменниці-невдахи, тобто мене, сидить за кермом авто, яке нагадує його: великого, похмурого. Від нього віє небезпекою і чимось ваблячим і таємничим. Він не лякає мене навіть після того, як у глухому і безлюдному коридорі бібліотеки закривши рота мені своєю величезною лапою, потягнув до чорного виходу. 

Чесно кажучи, мені тоді здалося, що це якийсь розіграш. Ну типу “Прихована камера” чи, як модно казати “пранк”. І хоч, незважаючи на ці здогадки, відбивалась я дійсно з усіх сил, але ті сили були геть не рівні. Я важу вдвічі менше, ніж він, та й через різницю в зрості, доки він мене волік, могла лиша грюкати кулаками по його грудях. Вони в нього наче з металу, їй богу. Чи то може, куртка з якимись захисними пластинами? А потім, мабуть, подіяло те, що було на серветці, бо ноги стали гнучкими, к у синтепонового ведмедика, а в голові – тільки туман і навязливе гуркотіння крові…

“Шатен з довгим волоссям, високий, на вигляд 30+ років. Татуювання на руках, очі сині”  – перелічую особливі прикмети, на випадок якщо… Якщо що, він вб'є мене? 

Тоді як я ті прикмети розкажу, і головне, кому? 

Від страху на якусь мить в голові прояснюється. 

– Я востаннє пропоную, відпустіть мене і ми забудемо це... ее… непорозуміння! – намагаюсь достукатися до брили м'язів за кермом.

Він не відповідає. Жене авто на межі його кінських сил, і схоже, не боячись, що його може помітити і зупинити поліція. 

– Я справді нікому не скажу! – роблю ще спробу. 

– Треба було заткнути тобі рот кляпом! – резюмує стомлено, скинуши швидкість перед світлофором…Ну от, Агато, схоже, ти вляпалась. 

***
Вітаю вас в новиночці, мої любі! Вона буде емоційною і подекуди небезпечною ) Буду шалено вдячна за вашу підтримку коментарямиі  зірочками. Оновлення - завтра і щодня кщо без форс-мажору) 

***