Розділ 9

Габріель повільно відкрила очі, її погляд був затуманений. Вона лежала на м'якому дивані в своєму кабінеті, а поруч схилилася Емілія, тримаючи її за руку.
— Як ви себе почуваєте? — запитав Данте, стоячи трохи осторонь.
Жінка провела рукою по скроні, наче намагаючись заспокоїти біль у голові.
— Я… не знаю. Щось сталося?
Емілія затримала дихання, а потім сказала ледь чутно:
— Ти втратила свідомість, коли почула своє справжнє ім’я.
Очі Габріель звузилися, її обличчя на мить стало напруженим.
— Моє… справжнє ім’я?
— Адріана Грейс, — повторив Данте спокійно.
Жінка стиснула руки, її пальці трохи затремтіли.
— Це… не може бути правдою. Я — Габріель Леру. Я будувала своє життя тут, у Франції. Я нічого не пам’ятаю…
Емілія відчула, як її серце стиснулося від болю.
— Але ти пам’ятаєш щось? Хоч якісь уривки? Якусь людину? Мене?
Габріель опустила погляд.
— Тільки… сни. Обличчя, яких я не можу впізнати. Голоси. Один з них кличе мене…
Вона різко підняла голову, подивившись на Емілію.
— Цей голос… це був твій голос.
У грудях Емілії спалахнула надія.
Данте перехопив ініціативу:
— Ми можемо допомогти тобі згадати. Є способи — терапія, гіпноз, місця, які ти знала в минулому.
Габріель глибоко зітхнула.

— Я не знаю… — вона заплющила очі. — Це страшно.
Емілія міцніше стиснула її руку.
— Ти не одна, мама.
Їхні погляди зустрілися. І в цей момент щось змінилося.
Вперше в очах Габріель з’явився проблиск впізнавання.

Габріель дивилася на Емілію, її дихання стало уривчастим. Вона простягнула руку, торкнулася її обличчя кінчиками пальців.
— Емілія… — її голос затремтів.
Очі дівчини наповнилися сльозами.
— Ти пам’ятаєш мене?
Жінка стиснула її пальці, немов боячись, що це лише ілюзія. У її голові почали прориватися уривки спогадів: дитячий сміх, теплі обійми, перший малюнок, подарований мамі…
— Донечко…
Емілія з риданням кинулася їй в обійми.
— Я пам’ятаю тебе… твої очі… твій сміх, — прошепотіла вона, погладжуючи доньку по волоссю. — Але… інше все ще тьмяне…
Емілія відступила, витираючи сльози.
— Це вже початок, мама.
Данте, спостерігаючи за ними, сказав твердо:
— Ми допоможемо тобі згадати все.
Габріель глибоко вдихнула й подивилася на нього.
— Якщо я була Адріаною Грейс… що з моїм минулим? Чому я втратила пам’ять?
Емілія обмінялася поглядом із Данте.
— Тебе вважали мертвою, — сказав він серйозно. — І є ті, кому це було вигідно.
Очі Габріель звузилися.
— Хто?..
Данте стиснув щелепи.
— Ми це з’ясуємо. Але тепер ти не сама.
Габріель подивилася на свою доньку, знову торкаючись її руки.
— Я хочу дізнатися правду.
Емілія міцно стиснула її пальці.
— Разом ми все згадаємо.
Вони відвезли Адріану в її маєток , а самі хотіли залишитись в готелі.
Габріель—а точніше, Адріана—повернулася до Емілії та Данте, її погляд був сповнений рішучості.
— Вам не потрібно зупинятися в готелі, — сказала вона впевнено. — Залишайтеся тут, у мене. Маєток великий, місця вистачить.
Емілія посміхнулася.
— Це чудова ідея, мамо.
Данте уважно подивився на Адріану, оцінюючи ситуацію.
— Якщо ти впевнена…
— Це мій дім. І я хочу, щоб ви були поруч.
Данте глянув на Емілію, яка виглядала щасливою, і зрозумів, що це правильне рішення.
— Добре. Ми залишимося.

Аеропорт, Париж
Наступного дня Данте проводжав своїх батьків. Вони мали повертатися до Італії, залишаючи його з Емілією у Франції.
— Бережіть себе, — сказала мати Данте, торкаючись його плеча.
— І ти теж, мамо, тату. Дякую, що допомогли знайти правду.
Батько Данте кивнув.
— Тепер твоя черга довести справу до кінця.
Літак здійнявся в небо, а Данте повернувся до машини, де чекала Емілія.
— Ти готовий повернутися?
Данте взяв її руку й злегка стиснув.
— Так. Але тепер це більше, ніж просто поїздка.
Коли вони прибули в маєток і зайшли до своєї кімнати то двері зачинилися, відрізаючи їх від усього світу. У кімнаті панувала напівтемрява, ледь розбавлена м’яким світлом настільної лампи.
Данте дивився на Емілію, його погляд був важким, обпікаючим.
— Я більше не витримую, — його голос звучав хрипло. — Мені необхідно тебе поцілувати.
Емілія відчула, як серце шалено застукотіло в грудях.
— Данте…
Він уже був поруч, його рука ковзнула вздовж її щоки, пальці заплуталися у волоссі.
— Я хочу тебе, — прошепотів він, нахиляючись ближче.
Її подих перервався, коли його губи торкнулися її. Поцілунок був спочатку м’яким, ніби він давав їй шанс відступити, але вона не відступила.
Емілія відповіла йому, і це було все, що йому потрібно.
Данте нестримно поглиблював поцілунок, ніби боявся, що вона може зникнути. Його руки міцно обіймали її талію, притискаючи ближче.
— Ти навіть не уявляєш, як довго я цього чекав, — прошепотів він, спускаючись до її шиї, залишаючи гарячі сліди своїх губ.
Емілія тремтіла від його дотиків, її серце билося швидко, немов на межі вибуху.
— Данте… — вона провела руками по його плечах, відчуваючи силу під пальцями.
Він підняв її на руки, змушуючи обхопити його ногами, і повільно поніс до ліжка.
— Я хочу, щоб ця ніч належала тільки нам, — сказав він хрипло, дивлячись їй в очі .
Данте ніжно опустив Емілію на ліжко, його погляд був сповнений пристрасті та рішучості. Він провів пальцями по її щоці, ковзаючи вниз по ключицях, змушуючи її тремтіти від очікування.
— Скажи мені, що ти цього хочеш так само, як і я, — прошепотів він, затримуючи подих.
Емілія відповіла без вагань:
— Так, Данте… я хочу тебе.
Він схопив її обличчя долонями і знову впився в її губи, уже без стриманості. Його дотики ставали все сміливішими, він жадав відчути її повністю, злитися з нею, ніби це був їхній єдиний шанс.
Але раптом пролунав різкий стукіт у двері.
— Данте! Відкрий! Це терміново!
Данте застиг, його погляд потемнів від роздратування.
— Хто це, чорт забирай?!
Емілія важко дихала, її очі були розширені від емоцій.
— Можливо, щось важливе…
Він зціпив щелепи, відвернувшись, але зрештою підвівся, застібаючи верхні ґудзики сорочки.
— Краще це буде щось справді важливе…
Данте зціпив щелепи, явно не в захваті від несподіваного візиту. Емілія швидко підтягнула на плечі халат, а Данте поправив нічну сорочку, застібаючи останні ґудзики.
Стук у двері повторився, ще більш наполегливий.
— Данте! Відкрий, це важливо!
Він рвучко відчинив двері, і на порозі стояла висока струнка брюнетка з нахабною усмішкою на губах.
— Ліліана? — Данте нахмурився.
— Нарешті! — Вона безцеремонно пройшла всередину, навіть не помічаючи Емілію, або вдаючи, що не помічає.
— Я не чекав тебе у Франції, — голос Данте став холодним.
Ліліана кокетливо провела пальцями по його рукаву.
— О, любий кузене, я дізналася, що ти тут, і подумала: чому б не зробити сюрприз?
Емілія стиснула губи, спостерігаючи за цією сценою. Ліліана явно не просто кузина — її погляд, її дотики… вона хотіла Данте.
— А хто це? — нарешті кинула Ліліана, з удаваним подивом дивлячись на Емілію.
Данте одразу обійняв Емілію за талію, притягуючи ближче.
— Це моя наречена, — його голос став твердим, ніби попередження.
Очі Ліліани спалахнули.
— Ох… Я не знала, що у тебе такі… серйозні стосунки.
Вона посміхнулася, але в її очах з’явився небезпечний блиск.
Емілія відчула, що ця жінка не з тих, хто легко здається.
Данте не відвів погляду від Ліліани, тримаючи Емілію ще міцніше, ніби демонструючи свою позицію. Його очі потемніли від прихованого роздратування.
— І що ж привело тебе сюди, Ліліано? — його голос був рівним, але в ньому чулася напруга.
Вона зухвало всміхнулася, нахиляючи голову.
— Просто дізналася, що ти тут, і вирішила відвідати старого друга…
— Родича, — виправив Данте.
Ліліана лише хмикнула, ковзаючи поглядом по Емілії, оцінюючи її з явною насмішкою.
— І як давно ти… наречений? — вона глянула на руку Данте, ніби шукаючи обручку.
Емілія відчула, як всередині неї здіймається хвиля тривоги, але вона не дозволила собі її видати. Вона випростала спину і з викликом подивилася на Ліліану.
— Достатньо давно, щоб ти запізнилася, — відповіла вона спокійно, але твердо.
Данте мимоволі всміхнувся, задоволений її реакцією. Він провів пальцями по її спині, підтримуючи її присутністю.
Ліліана ж прикусила губу, явно не очікуючи такої відповіді.
— Ну що ж, — вона відступила на крок назад, але в її голосі прозвучала нотка іронії. — Сподіваюся, ви не заперечуєте, якщо я залишуся у маєтку на кілька днів? Ми з Данте так давно не бачилися, нам є про що поговорити.
Данте пронизав її поглядом, перш ніж відповісти.
— Маєток великий, але ти пам’ятаєш правила, Ліліано. Поводься з повагою.