Розділ 8

Допит у підвалі маєтку Данте
Грейси були прикуті до стільців, їхні зап’ястя міцно стискали кайданки. Вони більше не виглядали так впевнено, як завжди. Тепер це були двоє людей, яких загнали в кут, і вони це чудово розуміли.
Данте стояв перед ними, схрестивши руки на грудях. Його погляд був крижаним.
— У вас є останній шанс сказати правду, — промовив він холодно.
Чоловік та жінка мовчали, але коли охоронець знову стиснув плече містера Грейса, він заговорив.
— Емілія… вона нам не рідна.
Емілія, яка стояла за Данте, відчула, як у неї підкосилися ноги.
— Що?! — її голос здригнувся.
— Ви вкрали її, так? — Данте присів перед містером Грейсом, його голос залишався небезпечно рівним.
— Н-не зовсім… — той важко ковтнув. — Її батьки… вони загинули.
— Як саме? — його погляд потемнів.
Жінка, місіс Грейс, різко підняла голову.
— Це був нещасний випадок! — вигукнула вона. — Ми не винні! Але їхній статок… він мав відійти дитині. А хто б краще впорався з його управлінням, ніж ми?!
— Емі нам не чужа... вона наша племінниця твій батько, мій брат . Промовив містер Грейс
Емілія відчула, як світ навколо неї рушиться.
— Ви… забрали мене тільки через гроші?
— Ми тебе виховали! — крикнув чоловік.
— Ви виховали спадкоємицю, а не доньку, — голос Данте був наповнений презирством.
Але всередині нього зароджувалося ще одне почуття.
Він піднявся на ноги й мовчки вийшов із кімнати, змушуючи охоронців слідувати за ним.
Емілія поспішила за ним, не розуміючи, що відбувається.
— Данте!
Він зупинився, але не повернувся до неї.
— Твої батьки… вони дружили з моїми.
Емілія завмерла.
— Що?..
Він повільно обернувся.
— Я тебе знав. Колись. Коли ми були дітьми. Ти була моїм першим коханням, Еміліє.
Вона не могла повірити в це.
— Ти мене шукав… — її голос був ледь чутним.
Данте повільно підняв руку, торкнувшись її щоки.
— Весь цей час.
— Ти не пам’ятаєш, правда? — його голос був тихим, майже шепотом.
Емілія намагалася зібратися з думками, але її спогади були розмитими, ніби все життя до певного моменту було стерто.
— Ми були ще дітьми, — продовжив він. — Я тобі тоді сказав, що колись знайду тебе і ти станеш моєю.
Вона різко вдихнула.
— Але тебе забрали. Твоя родина зникла, їх оголосили загиблими. Я шукав, але ніхто не знав, що сталося з тобою.
Емілія заплющила очі, намагаючись пригадати хоч щось.
І раптом…
Короткий спалах.
Дитячий сміх.
Маленький хлопчик із темним волоссям, що тягнеться до неї.
— Емі! Коли ми виростемо, я одружуся з тобою!
Вона розплющила очі, її серце шалено калатало.
— Я….. — вона різко підняла погляд на Данте.
Він посміхнувся, але в його очах був біль.
— Тепер я знаю, що зробити з Грейсами, — його голос став холодним, повертаючись до тієї небезпечної темряви, яка завжди жила в ньому.
— Що? — вона схопила його за руку.
Він подивився на неї, і на мить у його погляді з'явилося щось схоже на ніжність.
— Я заберу в них усе. Вони не заслуговують ні на що, окрім страждань.
Емілія здригнулася.
— Данте…
Він провів пальцями по її губах, змушуючи її затихнути.
— Вони тебе вкрали. Але тепер ти знову моя. Я розслідую цю справу . Я вже попросив знайти інформацію для нас і я маю успіхи. 

Виявилося, що її справжні батьки не просто загинули… її мати була жива.
— Повтори ще раз, — голос її тремтів, коли один із людей Данте доповідав йому останні новини.
— Ми провели розслідування та вийшли на слід вашої біологічної матері, — спокійно сказав охоронець. — Після аварії, яку організували Грейси, її знайшли місцеві лікарі в іншій країні. Вона була без свідомості, отримала серйозну травму голови… коли прийшла до тями, нічого не пам’ятала. Її передали під опіку приватного госпіталю.
Емілія закрила рот долонею, намагаючись стримати ридання.
— Де вона зараз? — жорстко запитав Данте.
— В невеликій клініці у Франції. Її документи були втрачені, тому вона жила як анонімна пацієнтка.
Франція який збіг обставин чи може доля , але мої батьки поїхали на ділову зустріч — Мовив Данте , — Я зателефоную їм і розкажу всю ситуацію , попрошу щоб заїхали в ту клініку, хоча... скільки років пройшло я невпевнений що вона ще там.

Франція, елітний бізнес-клуб у центрі Парижа
Батьки Данте щойно прибули на зустріч. Це була важлива угода, яка могла принести їхній компанії мільйони. Вони чули про загадкову бізнесвумен, яка підняла свій бренд із нуля і стала однією з найвпливовіших жінок у світі моди та косметики у Франції.
Її ім'я — Габріель Леру.
— Вона не приймає багато гостей особисто, — зауважив батько Данте, поправляючи манжети сорочки.
— Але для нас зробила виняток, — мати Данте посміхнулася, тримаючи в руках бокал шампанського.
Двері переговорної відчинилися, і в залу увійшла жінка.
Струнка, витончена, з неймовірною елегантністю та холодною впевненістю. Довге темне волосся було ідеально укладене, а в очах виблискувала мудрість досвідченої бізнеследі.
Батько Данте завмер.
Мати стиснула його руку.
— Це не може бути… — прошепотіла вона.
Жінка зупинилася перед ними, простягаючи руку для привітання.
— Габріель Леру. Рада знайомству.
Голос… її очі…
Це була вона.
Це була мати Емілії.
Але вона їх не впізнавала.
Батьки Данте сиділи навпроти Габріель Леру, але їхні думки були далеко від бізнесу.
Елеонора Данте ковзнула поглядом по жінці перед собою. Це було неможливо. Але кожна риса її обличчя, кожен жест—це була вона.
— Пані Леру, — тихо заговорив батько Данте - Лоренсо, намагаючись приховати хвилювання. — Ви давно у цьому бізнесі?
Жінка злегка нахилила голову, її впевнена посмішка не зникала.
— Вже близько п'ятнадцяти років, — відповіла вона спокійно. — Мені пощастило знайти себе після… складного періоду в житті.
— Складного? — мати Данте ледь помітно нахилилася вперед.
Габріель зробила ковток вина і поставила келих на стіл.
— Мій минулий… загублений. Я не пам’ятаю нічого про своє життя до певного моменту. Я прийшла до тями після аварії в лікарні. Мені сказали, що мене знайшли на узбіччі дороги. Без документів, без спогадів.
Очі Елеонори Данте широко розкрилися.
— Ви не пам’ятаєте, ким були?
Габріель посміхнулася, хоча в її очах промайнув легкий смуток.
— Лікарі вважали, що амнезія була спричинена травмою голови. Відтоді я створила себе заново. Вибачте, якщо це не те, що ви очікували почути.
Мати Данте ледь чутно зітхнула й обмінялася поглядами з чоловіком.
Вони знали, що мають повідомити Данте.
Італія, маєток Данте
Данте стояв біля великого панорамного вікна у своєму кабінеті, коли на столі задзвонив телефон. Побачивши, що це батько, він підняв слухавку.
— Я зайнятий.
— Не зараз, Данте. Ти маєш це почути.
У голосі батька звучала рідкісна серйозність. Данте злегка напружився.
— Що сталося?
— Ми зустріли її.
Данте насупився.
— Кого?
Кілька секунд тиші.
— Твою майбутню тещу.
Телефон ледь не випав у нього з рук.
— Що?!
Батько Данте коротко розповів про зустріч із Габріель Леру та її амнезію.
— Вона нічого не пам’ятає, Данте. Вона не знає, хто така Емілія. Але це точно вона.
Данте стискав телефон так сильно, що пальці побіліли.
— Де вона зараз?
— У Парижі. Якщо ти хочеш зустрічі, краще діяти швидко.
Данте різко повернувся до дверей.
— Готуйте літак. Ми летимо у Францію.
За кілька хвилин він уже прямував до кімнати Емілії.
Він увійшов і побачив її, загорнуту в плед, з книгою в руках. Вона підняла погляд і посміхнулася, але одразу помітила щось у його очах.
— Що трапилось?
Данте підійшов ближче, нахилився до неї і прошепотів:
— Ми їдемо у Францію. До твоєї матері.
Книга випала з її рук.
Ось вони летіли в приватному літаку родини Вальмутів... Емілія прийняла снодійне тому час пройшов для неї дуже швидко.
До ранку вони були у Франції.
Наступного ранку. Офіс Габріель Леру
Данте та Емілія увійшли в просторий, сучасний офіс. Секретарка одразу провела їх у переговорну кімнату.
Габріель Леру сиділа за столом, переглядаючи документи. Вона підняла очі, коли вони увійшли.
Її погляд перемістився на Емілію. Жінка на мить завмерла, ніби щось в її свідомості намагалося пробитися крізь туман амнезії.
Емілія не могла відірвати погляду від матері.
— Ви… — голос Габріель затремтів, але вона швидко взяла себе в руки. — Ви прийшли зі своїм нареченим?
Емілія стиснула кулаки.
— Ти не впізнаєш мене, так?
Жінка на мить зніяковіла.
— Вибачте, але… ні. Ми знайомі?
У грудях Емілії все стислося.
Данте обережно поклав руку їй на спину, нагадуючи, що він поруч.
— Ваше справжнє ім’я — Адріана Грейс, — чітко вимовив він, дивлячись просто у вічі Габріель. — Ви народилися в Італії. І у вас є донька.
Габріель застигла.
— Це… якась помилка.
Емілія зробила крок уперед, її голос зірвався на шепіт:
— Мама…
Очі Габріель широко розкрилися.
На секунду її обличчя скривилося від болю, ніби якась пригадана емоція спробувала прорватися крізь забуття.
А потім вона втратила рівновагу.
Данте встиг підхопити її, перш ніж вона впала.
— Вона втрачає свідомість! — крикнув він.
Секретарка підбігла до дверей, викликаючи лікаря.
Емілія стояла, тремтячи.
Її мати щойно почала згадувати…