Розділ 5

Емілія тихо заснула, її тіло обвивалося ковдрою, а на обличчі відбивалася втома від всього пережитого. Данте тихо підійшов до її ліжка, зупинився, спостерігаючи, як вона спить. Він на мить затримав погляд на її обличчі і відчув незрозуміле бажання наблизитись до неї, поцілувати. Це бажання було мимовільним, майже дитячим, але Данте швидко відкидав його, відчуваючи себе не в своєму стилі. Він повернувся і сів на стілець, дивлячись на спокійне, але у той же час беззахисне обличчя Емілії.

Але через кілька хвилин її очі відкрились, і вона, помітивши, що Данте дивиться на неї, підняла голову.

"Що ти робиш?" — запитала вона, ще не зовсім прокинувшись. В її голосі відчувався той самий холод, який вона намагалася приховати.

Данте не відповів одразу. Він лише тихо відвернувся і підійшов до вікна, поглянувши через нього.
З вікна вони могли бачити, як до будинку під'їжджають кілька чорних машин, із яких виходять чоловіки в темних костюмах. Емілія застигла, розуміючи, що це не звичайні гості.

"Охорона," — Данте відповів, повертаючись до неї. Його обличчя залишалося холодним, але в очах з’явилася тінь, що видавала готовність до дії. "Не переживай. Вони не принесуть нам шкоди."

"Що вони тут роблять?" — запитала Емілія, вже не приховуючи своєї тривоги.

"Я їм зателефонував," — Данте коротко пояснив. "Ми повинні бути готові до того, що на нас полюють. Я не можу дозволити тобі залишатися одній."

Емілія поглянула на нього, не знаючи, чи повинна вона йому вірити, але відчула, як її серце стискається від напруги.

"Я не потребую твоєї охорони," — сказала вона, голос знову звучав неприязно, але вона вже не була такою впевненою, як раніше. Тон змінювався, коли вона дивилася на його очі, де, хоч і приховано, все одно було щось захисне. "Що відбувається?"

Данте підійшов до дверей, розуміючи, що час діяти настав. "Залишайся тут. Я поговорю з ними."

"Я не збираюся залишатися тут одна!" — її голос став гучнішим, і вона зробила крок до нього. "Данте, що це за гра? Я не можу просто сидіти і чекати, поки ти вирішиш усе."

Данте поглянув на неї, його погляд став більш рішучим і суворим. Він повільно підійшов до неї і, не відводячи очей, промовив:

"Ти залишишся тут. І ти не виходиш з цього будинку, поки я не скажу інакше. І пам'ятай, тільки я маю право бачити тебе в такому вигляді."

Емілія застигла, її серце прискорено забилося від цих слів. Вона не була готова до такого. В її очах спалахнув гнів, і вона зробила крок назад, не витримуючи напруги.

"Ти не можеш мені казати, що робити," — заперечила вона, її голос був сповнений рішучості, хоча всередині вона відчувала розгубленість. "Я сама вирішую, коли і як залишатись тут."

Данте лише знизив плечима і повернувся до вікна, його спокійний погляд залишався зосередженим на зовнішній ситуації.

"Я не питаю твоїх дозволів, Емілія," — відповів він холодно, але з якоюсь неприязною впевненістю. "Ти зараз під моєю охороною, і твоя безпека важливіша за твої бажання."

Емілія відчула, як її гнів змішувався з розчаруванням. Вона намагалася знайти у собі сили, щоб заперечити, але знала, що зараз не зможе йому протистояти.

"Ти не маєш права все контролювати," — пробурмотіла вона, але більше для себе, ніж для нього.

Данте не відповів, продовжуючи спостерігати за тими, хто наближався до будинку.

Він повільно підійшов до неї і, не відводячи очей, промовив:

"Ти залишишся тут. І ти не виходиш з цього будинку, поки я не скажу інакше. Зрозуміло ?

Емілія застигла, її серце прискорено забилося від цих слів. Вона не була готова до такого. В її очах спалахнув гнів, і вона зробила крок назад.

Коли вони вийшли зі старого будинку, Емілія відчувала, як її серце все ще б'ється швидше від усіх тих подій. Вона сіла в машину разом з Данте і охоронцями, і вони попрямували до дому Данте. Шлях тривав не довго, але він здавався безкінечним, коли її думки все ще крутилися навколо того, що відбувалося.
Коли машина зупинилася, і вони вийшли, Емілія застигла, дивлячись на величезний особняк, що перед ними стояв. Це був не просто будинок — це була розкішна, грандіозна будівля. Величезні колони, витончені вікна і масивні двері створювали атмосферу, яка буквально забирала дух.
"Це... це твоє?" — не змогла стримати здивування Емілія, з подивом розглядаючи кожну деталь.
Данте нічого не відповів. Його погляд залишався спокійним, холодним, майже без емоцій. Він лише кивнув, взявши її за руку. Його хватка була міцною, але з особливою ніжністю, і це не давало їй можливості відмовитись. Він повів її до дверей будинку, не говорячи жодного слова. Її рука в його руках відчувалася безпечною, але і непокоїла одночасно.

Як тільки вони опинилися в середині, Емілія була вражена розкішшю інтер'єру: мармурові підлоги, розкішні килими, величезні люстри. Усе виглядало так, наче цей особняк належить до іншого світу.
Данте без зайвих пояснень повів її на другий поверх. Її серце забилося ще сильніше, адже вона не знала, чого очікувати далі.
"Ти будеш спати зі мною в моїй кімнаті," — сказав він, коли зупинився перед дверима.
Емілія здивовано подивилася на нього. "Що?" — її голос зрадливо тремтів, але вона намагалася приховати свою розгубленість. "Я не згодна."
Але Данте не дав їй часу на роздуми. Він відкрив двері, і, взявши її за руку, повів всередину, не даючи шансу на протест. В його голосі не було місця для запитань — це була тверда впевненість.
"Не хвилюйся, маленька," — прошепотів він їй на вухо, коли вони опинилися в кімнаті. "Я знаю, що ти хочеш цього так само, як і я."
Емілія відчула, як її щоки палають. Вона не могла відвести погляд від його очей, які дивилися на неї з такою пристрастю, що вона відчула, як її серце починає битися ще швидше.
"Я... я не знаю," — пробурмотіла вона, але її голос звучав непереконливо.
Данте наблизився до неї, і його руки обійняли її талію. Він притягнув її до себе так близько, що вона відчула його дихання на своєму обличчі.
"Не бійся," — прошепотів він їй на вухо. "Я буду ніжним з тобою."
І перш ніж вона встигла що-небудь відповісти, його губи накрили її губи в палкому поцілунку.