Розділ 4

Вони йшли пішки, і кожен крок звучав як важка поступова битва з темрявою ночі. Данте йшов попереду, мовчки крокуючи, ніби це було його природнє місце, ніби цей шлях був для нього звичним і давно знайомим. Емілія слідувала за ним, і хоча вона намагалася не показувати своїх почуттів, всередині неї наростала напруга.

"Ми прийшли," — сказав Данте, голос його був холодним і спокійним, без будь-якого натяку на емоції. В його словах не було ні втоми, ні радості, ні страху — тільки факт.

"Де це ми?" — запитала Емілія, оглядаючись навколо і відчуваючи, як це місце тисне на її душу. Воно виглядало занедбаним, забутим, ніби давно залишене кимось важливим.

Данте повільно повернув голову до неї, його вираз обличчя був нейтральним. "Це місце, де жив мій дідусь зі своєю родиною. Після того, як він помер, будинок став порожнім. "

Вони увійшли до будинку, і Емілія побачила старі, порожні кімнати, де лише пил і ржаві замки нагадували про колишнє життя. Вона знайшла тканину, яка краще збереглася серед інших речей, і почала обробляти рану Данте. Її руки дбайливо працювали, але серце билося швидше, спостерігаючи за ним.

"Боляче?" — запитала вона, дивлячись на його реакцію.

"Хмм... мені боляче?," — відповів Данте. Він навіть не подивився на її очі, ніби це не було важливо.

Емілія побачила численні шрами на його тілі — старі, потемнілі шрами, що нагадували про важке життя. Вона не могла стримати відчуття гніву, яке раптово охопило її. Вона відчувала, як її ненависть до нього починає зростати.

— Цікаво скільки померло від його рук ? Подумала Емілія. — Ось візми таблетки.

— Що це ?.  Недовіряючи промовив Данте.
— Це знеболююче , на диво строк придатності скінчився 4 місяці тому , в тебе немає вибору , якщо не обробити рану як слід біль буде не стерпний.
Данте проковтнув пігулку не запиваючи водою.

Коли вона закінчила з раною, Данте схопив її за руку — цей рух був різким і несподіваним. Його обличчя не показувало емоцій, його очі були холодними і відстороненими.

"Не витрачай час на жалість," — сказав він, звертаючись до неї. "Це не допоможе."

Його слова були зверхніми, без будь-якої турботи. Він відчував, як його сила вивільняється, і ця ситуація давала йому контроль. Він знав, як на неї впливати.

Данте схопив її за підборіддя, і його пальці стисли її шкіру так сильно, що Емілія відчула, як її дихання стало важким. Її очі зустріли його погляд — холодний, без емоцій, але в них було щось таке, що змушувало її серце битися швидше.

"Тепер ти моя," — сказав він, і його слова прозвучали як наказ, як вирок.

Емілія спробувала вирватися, відчути хоча б якусь вільну волю. Її голос був гнівним, але трохи нервовим, як у того, хто вже давно втрачав контроль. "Ти не можеш мене взяти. Я ж не річ."

Він просто наблизився, і його рухи стали ще рішучішими. "Чому це не можу?" — промовив він з певною жорстокою впевненістю.

Вона не встигла сказати нічого, як він взяв її за талію, притягнувши до себе, і їхні обличчя стали настільки близькими, що вона відчула його дихання на своїх губах. В її очах спалахнув відчай, гнів, страх і… щось ще — те, чого вона сама не могла зрозуміти.

Емілія стиснула кулаки і, не стримуючи гніву, вигукнула: "Я втечу від тебе!"

Данте повернувся до неї, його погляд залишався холодним і самовпевненим. Він злегка посміхнувся, наче знаючи, що її слова не змінять ситуацію. "Куди?" — запитав він, голос був спокійним, але з ноткою певної зневаги. "До батьків, які тебе не бажають?"

Його слова, як ножем по серцю, вдарили в саме уразливе місце. Емілія відчула, як у грудях загоряється біль, але вона не могла дозволити собі показати слабкість.

"Я знайду спосіб," — прокричала вона, її голос був твердим, хоч і зі сльозами в очах. "Я не залишуся тут з тобою!"

Данте не зробив жодного руху. Він просто подивився на неї, і хоча його вираз залишався таким самим — холодним і без емоцій — в очах промайнула якась тінь. "Ти думаєш, що це можливо? В тебе немає варіантів, Емілія," — його слова були рішучими, без жодної краплі сумніву.

Емілія знала, що він правий, але її серце не могло змиритися з цим.

Емілія намагалася вирватися, її руки рухались безсило, шукаючи хоч якусь можливість втекти від цього неприязного наближення. Вона інстинктивно відштовхнула його, але, не розрахувавши силу руху, зачепила його рану.

З його вуст прорвався глухий звук, схожий на шипіння, і він миттєво стиснув зуби, його тіло здригнулося від болю.  — прошепотів він, його очі звужувалися, а обличчя спотворювалося від нестримного болю.

Емілія миттєво відчула себе винною, навіть не бажаючи цього. Вона швидко смикнула руку назад і, здивовано, схилила голову. "Ой, вибач, вибач..." — її голос звучав нервово, вона була збентежена. Вона намагалася виправити ситуацію, але її вчинок тільки додавав напруги між ними.

Він тільки стиснув губи, не відповівши нічого, але погляд його залишався холодним і відстороненим. Він не дозволив собі показати більше емоцій, навіть у момент болю.

Данте взяв телефон і швидко натиснув кілька кнопок, після чого підніс його до вуха. Його погляд був холодним, зосередженим, і хоча розмова була короткою, в голосі Данте відчувалася певна напруга.