Розділ 3

— Ви не маєте права так поводитись зі мною, — сказала вона, намагаючись вирватися, але його рука була немов кайдан. У її голосі звучала змішана злість і незадоволення.

— Маєте рацію, — відповів він, його голос став ще холоднішим. 
— У цьому світі майже ніхто не має прав. Але ви, здається, занадто запізнилися, щоб це зрозуміти.

Вони наближались до автомобіля. Данте зупинився перед чорним седаном, який виглядав так, наче був частиною його самого — міцний, величний, не дозволяв жодного сумніву щодо того, хто в ньому головний.

Емілія спробувала вийти з його хватки, але він лише затиснув руку сильніше, змушуючи її зрозуміти, що будь-яка спроба протистояти буде марною.

— Не тратьте сили, — промовив він, ледь помітно посміхаючись, що лише додавало невизначеності у її почуття до нього.
— Я не збираюся вас тероризувати, якщо це те, що ви хочете почути. Просто йдемо.

Емілія намагалась втримати гнів, але всередині її почуття бушували. Вона почувалася приниженою, але також і зачарованою його владою, тією самою холодною силою, яку він випромінював, не вимовляючи зайвих слів. Що він має на увазі? Чому цей чоловік не веде себе так, як всі інші?

— Ви хочете знати, чому я такий? — його питання вдарило її, і в ньому не було нічого ніжного, лише твердість. — Тому що для мене це не просто бізнес. Для мене ви — ще одна частина цієї гри. І в ній немає місця слабкості.

Емілія змусила себе не показувати хвилювання. Вона знала, що потрапила у руки не просто багатого чоловіка, а когось, хто точно не дозволить їй залишити своє місце у цій угоді.

— Ви мені не потрібні, — сказала вона, намагаючись говорити впевнено, хоча її голос зраджував її. — Я не буду слухати вас.

Він замовк, зупинившись поруч з дверцятами машини. Він дивився на неї, і його очі були як чорні діри, які поглинали усе навколо.

— Справжня гра тільки починається, — його слова були мовчазними, і в них було таке передчуття, що вона не могла відмахнутися від них.

Данте відчинив дверцята машини і тільки після цього відпустив її руку, даючи зрозуміти, що йому не потрібно більше нічого пояснювати. Він просто чекав, коли вона зайде. І вона не мала вибору.

Емілія з непокоєм сіла в машину, намагаючись тримати себе в руках. Всі її думки були хаотичними. Це не була просто угода. Це була справжня битва. І вона ще не знала, чи зможе вона вистояти в цій грі

Данте відчув, як серце вривається в груди, коли він помітив, що чорна, затонована машина не відступає. Її темний силует, немов хижак, що пильно слідкує за жертвою, не давав йому спокою. Мить вагання минула, і він стиснув кермо ще міцніше, натиснувши на педаль газу, даючи двигуну волю.

«Емілія, тримайся!» — його голос, хоча й звучав впевнено, не міг приховати напруги, яка наповнювала кожну клітину його тіла.

Автомобіль рвонув уперед, шини заскреготіли на асфальті, і вони вирвалися в темну ніч, мов двоє привидів, що зникли в її глибині. Кожен поворот був різким, кожна смуга — узята на межі можливого. Він відчував, як машина ставала частиною його самого, рухаючись плавно, немов розрізаючи ніч.

Спочатку здавалося, що вони відірвалися — чорна машина зникала з виду, а нічна тиша знову заповнила простір навколо. Але потім, через кілька секунд, Данте не міг не відчути, як його серце знову стискається. Це була лише ілюзія. Вони не втекли, їх все ще переслідували. Але цього разу, замість паніки, в ньому прокинулося холодне розуміння: час діяти по-іншому.

Машина зупинилася, і в тиші нічного міста чітко чутно було, як ззаду на дорогу наближається інша машина. Затоновані вікна. Гонитва. Данте миттєво розвернувся до неї.

— Тримайся міцніше, — його слова звучали холодно і рішуче.

Емілія не встигла відповісти, як він вже виривав її з машини, штовхаючи за собою. Вона з труднощами втримувалася на ногах, бо в паніці її тіло не слухалося. За ними слідували постріли — звук, що видавався ворожим і смертельним.

— Швидше, — наказав Данте, вже хапаючи її за руку і тягнучи в бік лісу. Вона ледве встигала за ним, намагаючись не піддаватися страху, що охоплював її тіло.

Машина знову наближалася, і Емілія відчула, як холодний піт виступає на лобі. Вони пробігли кілька вулиць, коли раптом до її вуха долетів свист кулі, а потім — постріл.

— Лягай! — різко наказав Данте. Він натягнув її до землі, відштовхнувши себе, прикриваючи її своєю масивною спиною.

Постріл влучив саме в нього.

— Данте! — зрикошетила з її грудей сполохана думка. Вона застигла на місці, бо не могла повірити в те, що тільки що сталося. Його кров почала забруднювати землю поруч.

Він схопив її за руку і миттєво рвонув до себе, примусивши її встати.

— Ти… ти поранений! — голос Емілії звучав злякано. Вона нахилилася, намагаючись зрозуміти, наскільки серйозною була рана. Його обличчя стало блідим, а в очах можна було побачити тільки холодну рішучість.

— Це не важливо, — прошепотів він, стиснувши зуби, і відпустив її руку, витираючи кров зі своєї руки. — Ми маємо йти. Не зупиняйся.

Емілія намагалась схопити тканину і накласти її на рану, але кров не припиняла йти. Поруч звучали кроки, і її серце закалатало в грудях. Вона відчула страх у кожному її русі, і навіть у її думках було лише одне: він не може померти, не зараз.

— Не зупиняйся. Ти чуєш? — повторив він, затягується повітрям і вже стиснув її пальці, щоб змусити рухатися. — Якщо ми залишимося тут, вони нас наздоженуть. Вставай.

Вона кивнула, намагаючись стримати сльози, і, допомагаючи йому, піднялася. Ранка пульсувала, і кров вже просочила його одяг, але Данте не зупинявся, навіть коли ступав важко.

— Ти не можеш йти, — сказала вона, стиснувши його руку. — Ти не можеш так просто йти через це.

— Ти зможеш, — його погляд зустрів її, і в ньому була така рішучість, що вона не могла нічого заперечити.

Вони рухалися вперед. Ніхто не міг знати, скільки ще буде тривати їхня втеча. Але разом вони мали шанс. Ще один постріл пролунав за ними, але Данте відвів її в сторону, йшов, не зупиняючись.