Розділ 2

Наступного дня Емілія прокинулася рано, хоча ніч минула без снів. Вона повільно підвелася з ліжка, намагаючись приховати хвилювання, яке охопило її. Сьогодні буде та сама зустріч — перша зустріч з Данте Вальмутом. Її серце билося так, ніби хотіло вискочити з грудей. Але вона не мала права бути слабкою. Її батьки зробили вибір, і тепер їй залишалося лише прийняти це.

Під час сніданку, коли вся родина зібралася за великим столом, Сефіра в черговий раз блищала своєю безтурботною усмішкою. Вона виглядала так, наче не було жодних турбот у її житті. Мати знову мило посміхалася, захоплюючись донькою, а батько сидів, опустивши очі, і мовчки дивився на газету, повністю занурений у свої думки.

Емілія відчувала, як її огортає це мовчання. Вона сиділа мовчки, ковтаючи кожен шматок їжі, не дивлячись в очі батькам. Їй не хотілося показувати свою вразливість, хоча в глибині душі вона знала, що все це — лише перший крок на шляху, який веде в невідомість. Її батько, наче не помічаючи її, тихо сказав:

— Ти готова, Еміліє? Данте Вальмут буде тут о півдні. Усе залежить від тебе.

Із його голосу не звучало ані співчуття, ані запитань. Він просто вимагав її підготовленості, так, ніби це було щось само собою зрозуміле.

Емілія кивнула, намагаючись не показати, як її трясло. Вона стояла на порозі нового життя, і все, що їй залишалося, — це зробити вигляд, що вона не боїться того, що її чекає. В її серці було порожньо. Всі почуття, які вона мала до цієї ситуації, здавалося, вислизали від неї, залишаючи лише холодний страх.

— Удачі, — сказала Сефіра, її голос був таким безтурботним, що Емілія майже не відчула її співчуття. Але це було не співчуття, а холодна байдужість. Сефіра завжди вміла приховувати свої почуття, але в її очах знову промайнувала та сама заздрість, що завжди була між ними. Сефіра була тінню в її житті, але сьогодні, здається, ця тінь була навіть яскравішою.

До полудня все було готово. Емілія вдягнула елегантну чорну сукню, яка, здавалось, підходила для такого випадку. Вона виглядала красивою, але ця краса була більше схожа на маску, ніж на реальність. Вона не була щаслива, і цей вигляд насправді не приносив їй радості.

Коли Данте Вальмут увійшов до кімнати, повітря одразу стало густим і важким. Він був не просто високим, він випромінював силу, яка змушувала людей замовкати і триматися подалі. Його чорний костюм підкреслював рішучість і непохитність, а темні очі, здавалося, проникали глибоко в душу, не залишаючи місця для сумнівів. Емілія відчула холодний піт на лобі, хоча не зрушила з місця.

Всі навколо завмерли, коли він перетнув поріг. Його присутність була такою сильною, що навіть батьки, які ніколи не втрачали свого контролю, здавалися змученими.

Він кинув швидкий погляд на Емілію, її бліде обличчя і напружену поставу. Він, здавалося, не звертав уваги на те, що вона була просто частиною угоди. В його погляді не було ані радості, ані презирства — лише спостереження.

— Емілія, — його голос був холодним і рівним, і це викликало в серці дівчини хвилю незрозумілого трепету. — Радий зустрітися.

Емілія стояла, не в змозі відповісти одразу. Вона знала, що це буде перша з багатьох зустрічей, і що кожна з них буде ще важчою, ще напруженішою.

— Я також, — промовила вона нарешті, відчуваючи, як її голос тремтить. Вона намагалася виглядати спокійною, хоча відчувала, як все всередині її стискається від напруги.

Данте залишився на місці, спостерігаючи за нею, його погляд був проникливим. Він дивився на неї так, наче кожен рух і кожен жест мали для нього значення. Але не було жодних емоцій у його очах — тільки холодна оцінка.

— Твоя репутація тебе випереджає, — сказав він, його голос був спокійним, але в ньому відчувалась якась підступність. — Але що ти за людина, Еміліє? Ти маєш більше, ніж просто договір між нашими родинами.

Вона не знала, що відповісти. Його слова зачепили її глибше, ніж вона очікувала. Вона чула від своїх батьків багато разів, що це просто бізнес, але він говорив так, ніби це було більше ніж просто угода.

— Я… не знаю, — сказала вона після короткої паузи, ледь стримуючи себе. — Можливо, я просто ще не зрозуміла.

Вона зловила себе на тому, що була не зовсім чесною. Вона намагалася приховати все, що відчувала, але цей чоловік, з його здатністю бачити за межі простих слів, змусив її відчути свою вразливість. Її внутрішня боротьба була очевидна, але вона не могла дозволити собі проявити слабкість.

Данте злегка нахилив голову, його погляд став ще більш зосередженим. Він не відповів одразу, але його присутність здавалася тягарем, який тяжко було не відчувати.

— Ти сильна, — сказав він, і його слова не були компліментом, а скоріше підтвердженням того, що він вже побачив у ній. — Але тобі не завадило б навчитися вірити у себе.

Емілія відчула, як його слова проколюють її броню.

Вона спробувала зібрати себе, дихаючи глибше, і, дивлячись йому в очі, сказала:

— Можливо, я ще вчуся.

Данте ледве помітно посміхнувся, і цей усміх здавався більше загадкою, ніж ознакою доброзичливості.

— Мені здається, ти зовсім не така, якою намагаються тебе зробити. — Його слова були важкі, наче він кидав їй виклик, але в його очах не було жорстокості. Лише цікавість. — Я буду спостерігати за тобою, Еміліє. І побачимо, хто ти насправді.

Цей момент між ними був напружений, як струна, і Емілія відчула, як її серце прискорено б’ється, коли він вийшов з кімнати, залишивши її в повному здивуванні. Всі думки, які вона намагалася тримати під контролем, раптом вирвались на поверхню.

Хімія між ними була однозначною. Вона була майже незручна — холодна, несподівана, але в той самий час невідворотна. І хоч Емілія не могла пояснити, що саме в його поведінці її притягувало, вона вже знала одне: їхні шляхи переплетуться ще не раз. І цей холод, який він створював навколо себе, не міг залишити її байдужою.

"Хто ти насправді, Данте Вальмут?" — подумала вона, спостерігаючи, як він залишав кімнату, залишаючи після себе лише тінь загадки і обіцянки, які вона не могла ще зрозуміти.