12.2

Макар

Очі закриті. Сни взагалі не сняться. Відчуваю себе бідною твариною, яку замкнули в підвалі для влаштування дивних дослідів. Знущання, перевірка мене на витрівалість та побиття, приносять задоволення бандитам, які охоче пильнують за мною. Їх забавляє моя впертість, мій самовпевнений характер.

Декілька разів я намагався втікти з цієї «в‘язниці». І в мене майже вдалося, якби один із велетнів, не вирішив закурити цигарку, саме біля виходу з темного приміщення.

— Геть переплутав чи що ? — нахиляється до мене і скригоче зубами. — Михайло тебе вб‘є, якщо ти зробиш зайвий крок з твоєї нової домівки.

Пити... Хочеться. Їсти ще більше. Годують мене хлібом і яблуками. Знущаються, але серце болить за мою Мілану. Не наважуюсь уявити, на що здатні ці нелюди.

Ці декілька днів тривали вічність. Залишившись без телефону, звʼязку та будь - якої підтримки, я втратив  віру в позитивну розвʼязку жорстокого плана мого колишнього керівника.

Закриваючи очі та відпускаючи свої думки, я помічав свою кохану. Цей стан нагадував мені ахінею. Я марив, в тілі відчувалось підвищення температури.

Завʼязані руки перестали мене слухатись. Починали сильно боліти.

Мені було зрозуміло одне - їх ціль мене вбити.

Вони хотіли, щоб я мучився та страждав…

І коли я змирився з найгіршими думками в моїй голові. Почув грохіт та гучні викрики:

— Всім тихо, руки за голову !!! — мужній крик і бандити розбігаються по сторонах.

Громилів які пильнували за мною було чотири. І звісно ж в таких ситуаціях, ніхто ні про кого не думає. Головне врятувати своє життя.

Тож вони вроздріб почали вибігати з підвалу.

— Будемо стріляти, попереджаєм !

Попередження стримали, і хоча мені не відомо хто саме навів гучного шороху. В ту ж хвилину лунає звучний вистріл пістолета.

— Аййй. — один із моїх ворогів падає на підлог, мов мішок з картоплею.

Нарешті вмикають ліхтар і починають світити прямо мені в обличчя.

Мене засліплює світло, і я досі не можу розгледіти, хто саме рішив покарати банду злодіїв.

— Макар, ти як ? - знайомий голос шепоче.

Переді мною з‘являється Артем. Він підходить до мене, щоб розв‘яти мої руки, в яких затекла кров, і я не можу ними пошивелити. Вони холодні та бліді.

— Тут чисто... — група правоохоронців обдивляється підвал зі зброєю в руках.

Не встигаю нічого відповісти. Округленими очима оцінюю ситуацію.

— Це Алекс, він слідчий. — до мене підходить молодий хлопчина і простягує руку для знайомства.

Намагаюсь оговтатись від побаченого.

Далі всі події відбуваються з шаленою швидкістю.

Артем розповідає мені про Мілану, її місцезнаходження та про майбутні плани Михайла.

Після чого розмова йдеться про забуту справу його батька. І саме ця інформація приводить мене в шоковий стан.

— Артем, мої співчуття. — кращих слів знайти я не міг.

Бачу як хлопцеві важко прийняти гостру правду, він ледве стримується, щоб випустити свій гнів.

— Я хочу, щоб вбивця отримав справжнє покарання. Він відібрав моя найріднішу людину. Хто він такий, щоб розпоряджатись життям інших ? Думає, що володар світу ?! — нервовий смішок. — Помиляється…

Ми сідаємо в чорну автівку. Мені пропонують поїсти, випити води. Але нічого не хочеться. Єдине бажання - це побачити Мілану та впевнетись, що з нею все гаразд.

— Працюємо оперативно, кожен діє за моєю командою. — Алекс дає настанови. — Макар, тебе попрошу залишитись в машині, до певного моменту.

— Гаразд. — погоджуюсь.

Артем

— Привіт, — заходжу на подвір‘я до батька і помічаю в руках велику валізу.

Поряд стоїть Мілана. Одягнена в білу куртку та чорні, високі сапоги.

Дівчина вперто дивиться на мене та чекає влучного моменту.

— Сину, ми збираємось їхати до аеропорту... Білети купили, речі зібрали. — сміється. — Нарешті, ця чудова дівчина зустрінеться з своїм батьком, якого не бачила декілька років.

Брехня. Вигадані події - це все в репертуарі мого батька. Він ніколи не був світлою, щирою людиною. Не розумію як його покохала моя матір.

Хай це буде його остання радісна розмова, після події яка станеться за лічені секунди, брудний брехун, зрозуміє, що кожний його необдуманий вчинок потребує розплату.

І я далеко не про гроші.

— В мене прохання... В мене є близький друг, і він дуже цікавиться життям в Турції. Чи міг би декілька хвилин приділити вашій розмові ? Він в автівці сидить, чекає на твій дозвіл.

— Артем, ти ж знаєш, що я посмішаю. — хапає за руку юну дівчину. — В мене немає часу на твої дурні ідеї.

Що ж. Час таки в тебе знайдеться. І цього разу ти не втечеш від відповідальності, яку намагався знищити декілька років.

— Але ж батько, — від цього слова, в мене мружиться обличчя. — ти ж був не проти  побудувати зі мною дружні відносини, то чому відмовляєш мені в такій дрібниці ?

Роздратовано цмьокає губами та напружує плечі.

Навіть така маленька деталь викликає в нього гнів та ненависть.

— Добре... — неохоче погоджується.

Дівчина поряд невпевнено переступає з одної ноги на іншу. Вона намагається приховати своє переживання.

Я непоспішно виходжу з подвір’я та прямую до свого старого знайомого, який вже зачекався на мене, в моїй автівці.

Затонована машина. На задньому сидінні троє озброєних чоловіків, які чекають на певний наказ дій.

— Мілана… Як моя дівчина ? — запитує Макар.

— Вона поруч з ним. Ціла і не ушкоджена, за декілька хвилин побачиш свою кохану.

— Алекс, батько погодився на спільну розмову з тобою. — звертаюсь до слідчого.

Він робить впевнений крок і прямує на подвір’я до Михайла.

— Доброго дня. — награно посміхається. — Я до Вас звертаюсь по одному важливому питанні.

Два охоронці розгулюють по подвірʼї, і не порушують особисті кордони мого батька. Напевно, він вирішив, що мені можна довіряти. А дарма…

— Запитуйте… — зневажливий погляд.