2.2

*****

Без підписання договору, моя робота економістом в «Кепітал - компанії» тривала місяць. Наші романтичні відносини з Макаром, доволі розвиваються, і все було б чудово, якби не один день, який змінив всі мої подальші дії.

Повертаючись з магазину, навіть не здогадувалась, що мене чекає неприємна, приголомшлива подія.

— Привіт, лялечка — противний голос звучить із чорного автомобіля, тип який до мене звертається, виглядає не краще..

Не відповідаю, намагаюсь триматись подалі від дороги. Але навіщо, мені був потрібен магазин, до того ще й ввечері о 9 годині? Подумки, запитую собі питання, і відповіді не знаходжу.

Темна вулиця, ліхтарі де-не-де горять.

— Чому саме до мого будинку веде така моторошна дорога? Хоча вдень я цього не помічала. В руках тримає пакети з одягом, новим одягом. Який собі придбала, на свою першу зарплату. Ну дійсно, мені хлопець теж робить приємні подарунки, але говорять, що перші зароблені гроші, потрібно обов’язково витратити, на те що тобі подобається.

— Сідай до нас, підвеземо. — опускається вікно в машині, з іншого боку — той парубок не один, поряд з ним ще хлопчина.

Моє серце шалено бʼється, але намагаюсь не привертати до своєї паніки, зайвої уваги.

— Ні, дякую. Сама дійду, чесно. Полюбляю прогулянки на свіжому повітрі — прискорюю крок та починаю обертатись навкруги, щоб знайти очима, хоча б одного перехожого. Але як в самих страшних фільмах, поруч нікого не помічаю, в думки лізуть найгірші сценарії розвитку подій.

— Не бійся, ми не образимо — дуже допомогло, мене це не заспокоює. Ще й Макар, в іншому місті. Сьогодні в нього мала б відбутися ділова зустріч, тож він поїхав в командировку на 3 дні. Просив мене, не гуляти одній, ну чому я така вперта? Ніколи не послухаю, вірної поради.

Вмить, автомобіль зупиняється, з нього виходить середнього зросту хлопець, але навіть через футболку, видно його добряче накачане тіло. Підходить до мене, і промовляє шепотом.

— Сідай, по хорошому. Поясню тобі, як саме діяти в певній ситуації.

Починаю тікати, кричати, щоб хто небуть почув. Але це стара вулиця, тут знаходяться крамниці, які ще в денний час зачиняються. До мого будинку залишається, приблизно, 10 хвилин… Біжу, але відчуваю, що мене хапає за плечі, важка, чоловіча рука. Іншою рукою закриває мені рот, щоб не доносився мій крик. Водій автомобілю підʼїджає ближче, і допомагає своєму співучаснику затягти мене на заднє сидіння.

Один сидить біля мене, та тримає мої руки. Немає сил, вириватись з машини, тож я сиджу, і намагаюсь не рухатись.

— Чому одразу тікати? Звідки ти можеш знати, що ми щось погане з тобою плануємо зробити? Можливо, ми хочемо познайомитися? — нагло починає розмову водій. З моїх очей починають литись солоні сльози, навіть не встигла Марку зателефонувати, боюсь думати, що зі мною зроблять. Що це за люди? І що саме їм потрібно?

— Вибачте, дуже прошу, поверніть мене додому. Ви мабуть переплутали людину, я ні в чому не винна. Звичайна дівчина… — голос тремтить, але намагаюсь переконати викрадачів, в тому, що нічим не повʼязана з ними.

— Не переплутали. — відрізає грубим тоном голосу. — Тебе звуть Мілана. — від почутого, мені стає важко дихати, серце ніби зараз зупиниться. Хочеться щіпнути себе, щоб проснутись від нічного кошмару.

— Куди ми їдемо? — наважуюсь запитати, але відповідь не чую. Везуть мене в невідомість, до того ж, громезний чоловік, який весь час тримає мене в напрузі, дістає повʼязку та вʼяже мені на очі.

— Якщо хоч раз поворухнешся, в мить забудеш як тебе звуть. — через погрози, не можу нічого сказати. Повʼязка давить мені в оченята, розумію, що не побачу де саме знаходжусь.

Здавалось, що дорога тривала довго, але це через стрес. Через пару хвилин, почула слова:

— Приїхали, витягуй цю істеричку, і ведемо в потрібне місце.

Коли мені розвʼязали очі, перше, що я побачила, це велику кімнату, дорогий ремонт, світло яке засліплювало погляд… Все це лякало мене ще більше, розуміла, що знаходжусь в невідомому будинку.

Злодії, які нахабно викрали, вийшли з кімнати залишивши мене на одинці.

Швидко підходжу до вікна, і розумію, що знаходжусь на другому поверсі будинку. Але краще впасти з висоти та намагатися втекти, ніж бути поряд з нелюдами і здогадуватись, що саме вони планують зі мною зробити. Намагаюсь тихо відчини вікно, як хтось раптово відкриває двері.

— Куди ж ти зібралась? Навіть чаю не встигли випити — повертаюсь, і бачу перед собою Михайла Миколайовича… Моє здивування, не передати словами, що тут робить власник компанії, і що йому від мене потрібно.

Наближається до мене, посміхаючись бере мою руку, і садить на ліжко.

— Мілано, не бійся. Ти знаходишся в безпеці. — дуже сумніваюсь, тільки що мене викрали і силою привезли в невідомі мені місце. Відібравши всі мої особисті речі : сумочку, телефон і навіть покупки, які я зробила в магазині одягу.

— Що ви хочете? — обережно, без різких рухів, запитую.

— Хочу щоб ти була щаслива, кохана, ні в чому собі не відмовляла. Щоб твоє життя було наповнене казкою, безмірним багатством, відпочинками та дорогими забаганками. — навіщо він все це мені говорить.

— Про що ви?

— В тебе все буде, якщо ти будеш зі мною. — в якому сенсі? Серце пришвидшує своє биття з кожною секундою.

— Не розумію вас, Михайле Миколайовичу.

— Дівчино, ти будеш моєю. Ти потрібна мені, одна, єдина, така як ти є. — його усмішка нервова, не спокійна. Очі зиркають на моє вбрання. — Макар не розуміє, звичайних слів, мабуть. Не розуміє попередження, забув напевно, що моє рішення для нього закон, тож нагадаю. — погрозливо промовляє.

— До чого тут Макар? Поясніть, що відбувається…

— Ти підпишеш контракт. Будеш економісткою в найвпливовішій компанії країни, але належати будеш  мені.

Не хочу ні роботи, ні грошей, нічого. Мене лякає цей чоловік, він дорослий, шукає собі молоду забаганку. Не буду іграшкою в чужих руках.

— Ні, не погоджуюсь. Відмовляюсь від робочого місця у вашому офісі, шукайте іншого економіста, який зможе задовільнити ваші потреби. — піднімаюсь з ліжка та відходжу подалі від цього неприємного чоловіка.