Розділ 10 Частина 2

Ближче до обіду я все перебрала, при цьому привласнивши двометрову сіру тканину з невеликою плямою від гнилого овоча, схожого на наш кабачок, тільки бордового кольору. Ну і два порожніх мішка. Усе це я благополучно сховала в кущах, подалі від храму, щоб увечері, коли повертатимуся додому, забрати. Потім, після чергового миття купи  посуду, нас із Тао відправили на базар, який зовсім скоро мав уже зачинитися - зазвичай працює з раннього ранку і до обіду. Але оскільки сьогодні була служба, черниці сказали, що торговці затримаються.

Спритно лавіруючи між людьми, уважно вдивлялася в кожен товар, зрідка з цікавістю запитуючи в компаньйонки про той чи інший предмет. І ось, коли ми вже було попрямували назад, нас привернули крики і лайка, а потім і натовп, що стовпився біля однієї з хатин. Підійшовши трохи ближче, ми почули шепіт людей, що проходили повз:

— Бідна Лаура, — пролунав до мене жіночий голос.

— Вона сама в усьому винна, — грубо перебив її другий жіночий голос. — Нічого було йти за такого, як Улан! Скільки чуток ходило про те, як він на сіновал дівок водить, скільки сліз дівочих через нього пролито, хоч поля поливай.

— Так подейкували ж, що він вгамувався і став зразковим чоловіком, — до розмови долучилася третя жінка.

— Як же, не інакше, — з презирством пихтіла друга. — Бачу, який він зразковий чоловік. Такий, що аж заробив дитину і дружині своїй, і її сестрі, а тепер пожинай власні плоди.

— Та що там жати, - з реготом вліз у розмову чоловік. — Тепер у нього буде два спадкоємці прізвища, дві кровинки і дві баби для нічних втіх.

Почуте мене шокувало.

— Лауро, кохана! — пролунав відчайдушний голос, як я зрозуміла самого господаря всієї завирухи. — Я...

— Замовкни! — перебиваючи Улана, рявкнула його дружина. — Замовкни, якщо життя тобі миле!

— Лауро, мила сестро, — підключився практично тихий тонкий голосок.

— І ти мовчи! Не хочу вас ні чути, ні бачити! Та як ви взагалі посміли? Після смерті батьків, я не прогнала тебе, мила сестричко, і взяла до себе додому. А ти, Улан, клявся ж, що ніколи більше не будеш мені зраджувати, коли я народила тобі першого сина!

— Я не хочу...

— Я ж сказала мовчати!

— Лауро, не нервуй так, подумай про свою дитину! — почувся старечий голосок. — Та дитина, яку ти носиш зараз під серцем, вона ж ні в чому не винна.

— Віоло, ходімо. Непристойно підслуховувати чужі розмови, — промовила Тао, смикнувши мене за руку, на що я схвально кивнула.

Ближче до вечора, коли руки від втоми ломило, а в голові гуділо, я все ж таки вирішила запропонувати Тао викупати дітей, а то такі брудні ходять, що страшно на них дивитися. На що моя компаньйонка насупилася, а потім відповіла, що це неможливо. А все тому, що черниці вклоняються святому Шеогорату, який начебто говорить про те, що купання - це дарма зіпсована вода.

Від такої заяви в мене ледь дар мови не відняло.

Тож план із купанням довелося відкласти на поличку під назвою: "трохи пізніше, але обов'язково зроблю". Тому, дорогою додому, ми вирішили зайти на поле з картоплею. Уже будучи на місці, я доклала чимало зусиль, щоб вирити із землі бодай два кущі цього чудо-овоча. І тільки після цього зібрала його в новопридбаний мішок. Тим часом, поки я була зайнята своїми справами, Тао здивовано спостерігала збоку, і щось бурмотіла собі під ніс. Нібито я займаюся марною тратою часу. Але я ж  прекрасно знала, що мені він ще напевно стане в нагоді в найближчому майбутньому.

Будучи вже вдома, я все ж зуміла переконати дівчину довіритися мені в приготуванні сьогоднішньої вечері. Через більш ніж півтори години з горем навпіл я все ж змогла пристосуватися до тутешнього способу готування, зробивши запечену картоплю з сушеними травами і соковитими кільцями цибулі. І напрочуд результат порадував, вийшло непогано для першого разу, але абсолютно жахливо, якщо порівнювати з тим, як я готувала колись.

— Незвичайний смак, — прокоментувала моє приготування Тао. — Не думала, що насіння цієї квітки їстівне.

Ну, я теж сумнівалася в цьому, коли раптом згадала, що все ж таки це не мій світ. І саме тому, перш ніж нагодувати цим її, випробувала сама.

Перед сном я вирішила сісти й переглянути наявність речей, які в мене тепер є. Підсумок був не особливо веселим: іржавий кинджал, три порожні бурдюки, рвані клаптики тканини, невідомий тюбик мазі, сушені жовті квіти, які я назбирала в лісі. Згнилі чорні ягоди, якщо правильно пам'ятаю, то "Legol lel". Ну і сьогодні знайдені мішки, один з кількома картоплинами, другий порожній, а також двометрова сіра тканина, яку після повернення додому я тут же відіпрала.

І ось так день змінювався ніччю, ніч днем. Час закрутився нещадним кругообігом подій і повсякденною рутиною, яка затягла, як смертельно небезпечні сипучі піски. Потроху я стала навчатися у Тао травознавства. На її уроках я старанно вчилася розрізняти ті чи інші рослини, щоб у майбутньому мати можливість відрізнити небезпечні для людини від тих, які можна було вживати в їжу. Потім Арні і Лакс активно стали ознайомлювати мене зі своєю мовою, не маючи ні найменшого поняття, що я і так практично все знаю, завдяки світлій хранительці.

Також через кілька днів я все ж наважилася ще раз спуститися в підземелля, де раніше бачила чоловіка, замкненого в камері. Але, на жаль, або ж усе-таки на щастя, його там уже не виявилося. І нехай час летів нещадно, ніби вода, що вислизає крізь пальці, я також зуміла зробити багато чого корисного. Наприклад: вирити ще кілька кущів картоплі, висушити її і зібрати в мішечок, сортуючи дрібну на насіння і велику на їжу, ну і насушити спецій для готування.