Розділ 10 Частина 1

— Як це? — спантеличено запитала я. — Як земля може забезпечити захист?

— Усе досить просто, — вказавши пальцем на дерево, вона продовжила розповідь. — Це дерево є джерелом сил нашого селища, саме воно корінням вбирає частину манни, тим самим підтримуючи бар'єр, що не дає змоги всякій нечисті й монстрам потрапити сюди. Друга ж частина залишається в землі й захищає наші врожаї, щоб ми могли прогодувати наших дітей. Але варто нам зробити бодай один крок за бар'єр, як ти нічого не зможеш виростити, бо там землі порожні, дикі й небезпечні.

— А що ж відбувається з душею загиблого після цього ритуалу? Її теж поглинає земля?

— Ні, — заперечливо похитала головою Тао, після чого вказала в бік квітів. — Бачиш ось ті, яскраві вогники? Це відгомони душ, сама ж душа вирушає на переродження або ж у кращий світ, це вже залежить від того, хто у що вірить. Ну а на честь їхньої пам'яті на дерево після відспівування рідні загиблого вішають на одну з гілок його кулон, який при народженні дарують новонародженим. Їх роблять батьки дитини, поки малюк перебуває в утробі матері.

— А якщо загубиш? — просто, чисто з цікавості запитала я.

— Ще жодного разу не чула про такий випадок, тому чесно не знаю, — з веселощами промовила Тао.

— Тільки завдяки вогню наших предків, ми все ще можемо тут жити і не боятися голоду. І все ж нашим чоловікам доводиться полювати на монстрів за територією села, бо інакше ми можемо стати заручниками цього місця назавжди. А так якщо хтось не хоче тут залишатися, то може перебратися в місто, нехай навіть якщо і не зовсім гарантована його безпека, але все ж шанси є, особливо якщо з супроводом мисливців.

Після всієї цієї розповіді запитань не поменшало. Але тепер різниця між тим, що я все ще пам'ятаю про мій світ, і цим зросла в сотні й тисячі разів. Саме тому потрібно нарешті припинити  шукати подібності.

— Ходімо додому, завтра попереду ще один важкий день.

Схвально кивнувши, ми стали помірними кроками повертатися, дорогою так само обговорюючи цю тему.

— А таких людей, у яких з якоїсь причини гасне внутрішній вогонь, багато? — поставила чергове запитання я.

— Ну... Якщо чесно, найімовірніше, ні. Такі люди рідкість. Але, навіть попри те, що їх одиниці, ми їх боїмося, бо вони дуже небезпечні для суспільства. Подейкують, у сусідній країні таких людей одразу ж ведуть на страту, у нас же я нічого не чула. Явно влада приховує цю інформацію.

Слова про страту ехом пролунали в моїй голові, а серце ніби спіткнулося через щось, пропустивши удар. Наскільки сильно шокувала мене ця звістка. І нехай я ще не зовсім добре розумію все. Але вважаю, що ніхто не має права відбирати чиєсь життя, бо він його не давав, щоб потім його ж і забирати.

Прокинувшись раніше звичайного, я трохи здивувалася, тому що в будинку не було Тао. Місце, де вона зазвичай спала, пустувало, тим часом як за вікном тільки-тільки починало сутеніти. Вийшовши на ґанок, озирнулася, але так і не знайшла жодної душі на горизонті. Даремно піднімати тривогу не стала, бо вирішила, що всяке могло статися, наприклад, за потребою відійшла.

Солодко потягнувшись, повернулася до хати, взяла щось на кшталт рушника і вирушила до озера вмиватися. На вулиці було тепло, небо сірувато-блакитне, з легкими нотками жовтизни, здавалося незвичайним і незвичним. Як і тоді, першого дня, коли я сюди потрапила, не було чути навіть співу птахів, лише свист пустотливого вітерця.

Підійшовши до краю водойми, я спершу вмилася, потім опустила ноги у воду, насолоджуючись легкою прохолодою і красою природи. Над озерцем ніби застигла хмаринка, крізь яку пробивалися перші маленькі промінчики теплого й ласкавого сонечка. Шурхіт листя і трави хоч якось розбавляв тишу цього місця, надаючи йому хоч якогось життєвого кольору.

Ще за кілька хвилин я все ж вирішила повернутися в дім, оскільки усвідомила, що зовсім скоро потрібно буде збиратися і йти в храм. Думки так само активно лізли в голову, імовірно, маючи намір влаштувати мені неймовірний головний біль, від якого не тільки у скронь пульсувати буде, але, можливо, щось і гірше. З того самого моменту, як я потрапила в цей світ, почуття тривоги жодного разу надовго не покидало мене, ніби ось-ось має щось статися. От тільки що? Якщо чесно, я знатно втомилася від усього цього, нічого не кажучи вже про фізичну втому.

Підходячи до хати, мені раптом здалася попереду жіноча постать, яка тихо підкрадається до ґанку будинку. Але найдивовижніше було те, що мені всього на частку секунди привиділося, ніби в неї був білий пухнастий лисячий хвіст. Насупившись, протерла очі, а потім знову втупилася на те місце, де зовсім недавно стояла дівчина. Порожньо.

— Дивно, може, здалося? — зі здивуванням промовила я, продовживши свій шлях.

Увійшовши всередину, я так і не виявила Тао, через що почала наростати легка паніка.

— О-о-о-о, Віоло, ти вже прокинулася? — несподівано пролунав знайомий голос за моєю спиною.

І в мене не знайшлося іншої відповіді, як обернутися і мовчки кивнути.

— Я ходила на ранкове служіння, тебе вирішила так рано не будити, все одно присутність усіх на цьому заході необов'язкова, — бадьоро щебетала дівчина, викладаючи з кошика частування на стіл. — Була б моя воля, я б теж не пішла, та ось тільки спокуса здолала.

— Спокуса? — здивовано перепитала, сподіваючись, що почую трохи подробиць.