Розділ 9 Частина 2

Ті самі квіти, які лежали навколо тіла загиблого, пустили коріння, які стали пронизувати наскрізь його тіло, стискаючи у своїх смертельних обіймах. Мене охопила паніка, у вухах все ще лунала безглузда мелодія у виконанні дітей, яким теж доводиться за  цим спостерігати.

Це все просто ненормально! Що відбувається? І ось це вони називають відспівування грішної душі? Жах!

— Земля породила, земля нагодувала, земля й забере! Спи-засни, спи-засни, спи-засни. — Раптом почула я останні слова пісні, перш ніж із землі з'явилася величезна зубаста паща, виткана з безлічі тонких коренів, яка поглинула хлопчину за раз.

Після всього цього, я ще дуже довго не могла прийти до тями, весь час обмірковуючи те, що сталося, яке ніяк не могло вкластися в моїй голові. Але найбільше мене стурбувала реакція маленьких дітей, які не повинні були перебувати там і бачити все це. Ось тільки, замість сліз або ж істерики на їхніх обличчях я побачила байдужість, а в очах - відстороненість і порожнечу. Ніби в цей час, вони подумки перебували не тут, таким ось чином захищаючи себе від цього жаху. Навіть під час хрускоту кісток, жодне маленьке тільце не здригнулося, і своїх очей вони не зводили з тіла померлого. А щойно ми повернулися до сиротинця, уся дітвора розбіглася хто куди, весело сміючись і перегукуючись.

І ще вранці я думала, що, можливо, все починає налагоджуватися. І тут раптом, страшна реальність цього світу, вкотре дала мені смачний підзатильник, ніби кажучи цим: "Прокинься, це не твій світ, і тут зовсім інші правила, припини шукати щось спільне!", змушуючи серце стурбовано кидатися зі сторони в сторону.

Залишок дня для мене минув як в тумані, з якого я ніяк не могла вибратися. Зате чітко пам'ятаю той момент, як втомлена попрямувала до дерева, що стало таким рідним, під яким я зрідка відпочиваю. Саме там я застала Арні, хлопчика-хулігана, який сидів на траві, нагадуючи мені маленьке кроленятко, згорнувшись у калачик.

Повільно й обережно я намагалася якомога безшумно підійти до малюка, який плакав. Маленькі й тендітні плечі тремтіли, а ще було чути тихі схлипи. Обережно присівши поряд, я невпевнено потягнулася рукою до його світлої маківки, щоб втішити, на що хлопчисько різко відвернувся й обурено промовив:

— Я не плачу, просто щось в око потрапило. Хоча, чого я пояснюю, все одно нічого не зрозумієш.

І знаєте, він має рацію, я не зрозумію! Ніяк не зрозумію, як влаштований цей світ, які тут правила? Навіщо те чи інше робити? Чому саме так, а не інакше? Я багато чого не розумію! Ось тільки чітко знаю, що сльози - це не слабкість, і їх не потрібно соромитися. Хто взагалі сказав, що сльози - це ознака слабкості? Ні! Це не ознака слабкості. Це свідчить про те, що у вас усе ще є почуття і ви жива людина. А те, що відбувається в цьому світі, поки що не підвладне моєму розумінню, як і саме ставлення черниць до вихованців.

Більше не боячись налякати дитину, що сидить переді мною, я обережно притягнула її тільце собі на коліна і притиснула його голову до свого плеча, при цьому погладжуючи Арні по спинці. І на превеликий подив, він не став вириватися або кричати, просто раптом завмер, ніби й зовсім забувши як дихати. Після чого тремтячими руками вчепився в мій одяг, піднявши на мене здивований погляд, наповнений сльозами. На що я лише посміхнулася і поцілувала малюка в лобик. І всього цього йому вистачило з лишком, щоб послабити хватку і зірватися в гучному плачі, вткнувшись мені в шию. Ось так от ми і просиділи деякий час. Я, колисаю схлипуючого хлопчиська, заспокійливо поплескуючи його по спинці, він, обіймаючи мене у відповідь.

І нехай антураж  не зовсім відповідав одній миготливій думці, але в той момент я ще раз переконалася в тому, що хлопців потрібно терміново викупати.

Увечері, коли ми з Тао вже поверталися додому, я все ж таки зважилася і поставила запитання, яке мучило мене цілий день.

— Знаєш, іноді ти мене дуже сильно дивуєш і лякаєш одночасно, — отримала я у відповідь. — От скажи, у якій темниці тебе тримали, що ти не знаєш елементарного про наш світ? Хто така Астея, з чим їдять і подають до столу Шеогората, чому так, а не інакше? Віоло, всі твої запитання на рівні дитини, яка тільки починає своє знайомство зі світом. З якого місяця ти звалилася?

Мене теж дуже цікавить це питання. Що довше я перебуваю тут, тим мені складніше що-небудь згадати про своє минуле.

— Тао, я чесно не хочу тобі брехати. Але я нічогісінько не пам'ятаю рівно до того моменту, як раптом прокинулася посеред лісу. Незнання вашої мови наштовхує на думку, що я, можливо, з іншої країни.

— Тоді як ти тут опинилася? Ельфів в цих місцях давно не бачили, нічого вже не кажу про їх дітлахів. 

— Поняття не маю, — знизавши плечима, відповіла я, вдивляючись у небо, яке з кожною миттю ставало дедалі темнішим і темнішим. — Може я подорожувала?

— Сумніваюся. Подорожувати самотужки, ще й дівчинці, досить небезпечно. Хоча, в ельфів вік і складно визначити, але думаю, тобі не більше 12-13 років. — важко зітхнувши, Тао спростувала мої припущення.

Я прекрасно розуміла, як же непросто зараз доводиться моїй співрозмовниці повірити в мою маячню, тому й не квапила з відповідями на ті чи інші мої запитання, адже я і так багато чим їй зобов'язана.

— Те, що ти сьогодні бачила, це було відспівування покійного. Нехай увесь цей спектакль і міг тобі здатися огидним і обурливим, але на все є свої причини, — після невеликої паузи, з більш енергійним голосом, додала Тао. — Тільки не подумай, я жодним чином не виправдовую цей ритуал, бо й сама не підтримую цю традицію, просто інакше не можна.