Розділ 7 Частина 2

Несподівано за мене заступилася Тао, затуливши собою від пильного погляду літньої жінки. Зрозуміти, про що вони там говорили, так і залишилося поза моїх сил. Але коли суперечка затихла, дівчина спритно розвернулася на п'ятці і взяла мене за руку, відводячи в бік нашого возу. Ось тільки, і цього разу наш шлях лежав не до храму, а на околиці села, де будинки мали бідніший і простіший вигляд. У деяких хатинах був відсутній дах, у деяких - одна зі стін, люди тут ніби вимерли, бо інакше пояснити цю гнітючу тишу, яку навіть птахи бояться порушити, не можу. Трава по коліна, лише стежка, якою ми йшли - єдине, що хоч якось нагадувало про те, що тут колись хтось ходив.

Але навіть у всьому цьому, можна було знайти свої позитивні моменти. У садах занедбаних земель, росло безліч дерев зі стиглими плодами, які ніхто не чіпав з якоїсь причини. Також, трохи далі мені на очі потрапило маленьке озеро.

У чому ж криється підступ? Чому ж це місце закинули? Чи тут все ж живуть люди? Хех, скільки питань, і, як завжди, жодної відповіді.

Незабаром ми дійшли до крайньої хати, де хоч трохи, але виднілася присутність живої господарської руки. Як виявилося, тут на самоті і мешкала дівчина, яку супроводжувала я. Увійшовши в будинок, вона покликала мене за собою, потім стала активно щось шукати, а я тим часом, розглядала антураж довкола. На превеликий подив, тут нічим не смерділо, навіть навпаки, приємно пахло сушеними травами. Дерев'яна підлога не була усипана сіном, хоч від неї й несло легкою прохолодою. Стіни білосніжно-білі, наче чисте, абсолютно нове полотно, яке так і напрошується, щоб його розмалювали. Меблів мінімум. Старий обідній стіл, кілька лавок, на яких може вміститися чотири або ж п'ять персон від сили. Невелика шафа, також у стіні було щось на кшталт ніші, де лежало різне кухонне приладдя: казан, глиняний глечик, кілька дерев'яних тарілок, великий черпак і баночки з сушеними травами. Біля протилежної стіни була знайома мені грубка, від якої пахло вапном.

І не зважаючи на антураж, тут було набагато затишніше ніж у храмі, навіть попри те, що будинок складався всього з двох кімнаток. Одна невелика, де ми і перебували, і друга крихітна, що нагадує комору, оскільки там було багато овочів і баночок.

Від розглядання мене відволікла Тао:

- Sinpe, ty benegoy zint vestesdo, - промовила вона щось, тримаючи на простягнутих руках обережно складені речі.

"Думаю, тобі підійде ця сукня".

- Дякую, - спантеличено промовила я, мимоволі випаливши незнайоме для неї раніше слово.

- Д-дякурю? - повторила вона за мною. - Ooo... Sten! "Дякурю", neniter, zint grasen!

"Оооо... Зрозуміла! "Дякурю", напевно, це спасибі!"

З її слів я нічого не зрозуміла, крім неправильно вимовленої подяки. Але зовсім скоро зраділа тому, що Тао виявилася вельми тямущою та розумною дівчиною, яка одразу ж пояснила мені, як саме вимовлятиметься їхньою мовою це саме слово. І ось після кількох спроб, у мене навіть досить непогано вийшло, саме тоді і я вирішила поправити її вимову.

- Д-дякую, - промовила вона.

- Grasen, - повторила я.

"Дякую"

Викупавшись, я нарешті змогла відчути себе цивілізованою людиною, але перед цим довелося випросити два яйця, щоб хоч якось замінити шампунь і мило. Саме в той момент, я була дуже рада тому, що колись вичитала десь, чим саме можна замінити шампунь у домашніх умовах (головне, щоб вона була не гарячою, бо яйця тоді зваряться прямісінько у волоссі, і буде лихо). І ось, переодягнувшись у чисту сукню, ми вирішили все ж повернутися до своїх прямих обов'язків. Плащ я засунула в сумку, яку постійно волочу за собою, як то кажуть: "Все своє, ношу з собою".

І ось, варто було нам тільки дійти до храму, як мені знову сунули в руки відро і вказали на колодязь, а потім на гору посуду, що накопичилася за мою відсутність. Важко зітхнувши, приступила до справи, швидкоплинно поглядаючи за черницями, що вони роблять, про що говорять, а точніше, на їхню активну жестикуляцію під час розмов, а також як саме вони поводяться з дітьми. Це було мені необхідно, щоб хоч якось зрозуміти, що відбувається навколо. Але, на жаль, нічого дивного я не зуміла помітити, навіть до малюків вони ставилися по-своєму з ласкою. Працювали не покладаючи рук, постійно чимось зайняті, бігаючи туди-сюди, при цьому постійно виховуючи дітвору. А найголовніше, вони також залучали дітлахів до праці, але при цьому не примушували, скоріше, просто навчали, що до чого робити. І якщо дівчатка уважно слухали і слідували вказівкам, то хлопчаки постійно дуркували.

Трохи згодом до мене підійшла Тао, пригостивши мене свіжими овочами і скибочкою хліба. Саме тоді я й усвідомила, що дуже сильно зголодніла, але не помічала цього, бо була зайнята.

- Grasen, - промовила я, прийнявши частування.

"Дякую"

Після цього вона пішла далі у своїх справах. І ось, сидячи в тіні дерева із замерзлими від холодної води руками, я снідала, насолоджуючись тишею. Щойно я покінчила з трапезою, все ж таки вирішила спуститися до підвалу, доки ніхто не спохватився мене шукати або дати ще одне доручення. Дорогою знайшла стару волотку, прихопила її з собою, щоб у разі чого зіслатися на те, що підмітала.

Серце тремтіло, наче осінній листок за вітром, який з останніх сил утримується за голу гілку, боячись ось-ось зірватися.