Розділ 4 Частина 1

Якби не вдавала з себе німу, змогла б назвати своє ім'я і тільки потім вказати на нього. На кшталт: я представилася, тепер твоя черга. Але, є і мінус в цьому, як би я пояснила йому те, що не розумію його мови, і як взагалі потрапила сюди, у цю шалину. Хоча, і так скоріше за все, його турбуватимуть ці питання, і все таки, оскільки я ніби німа, то не можу дати чіткої відповіді. Та  і якщо я зараз раптом заговорю, вийде так, ніби я його навмисне обдурила. Хоч так і є. Ось тільки після такого навіть я не захотіла б з такою людиною не те що розмовляти, а й допомагати з чимось.

«Як же все складно!» - вкотре переконалася.

І все-таки, завдяки впертості, через деякий час я все таки почула:

— Calib.

"Каліб"

Як же я в той момент сяяла від радості, досягнувши бажаного, що мало не промовилася, варто було моєму співрозмовнику поставити запитання у відповідь:

— Vi ty ninte?

"А як тебе звати?"

Трохи заспокоївшись, я скосила незрозумілий погляд на хлопця, при цьому схиливши голову трохи вліво, позначаючи тим самим, що не розумію його. На що він повторив мій жест, коли я намагалася дізнатися його ім'я. Вказав на себе і промовив:

— Calib, — потім вказав на мене.

"Каліб"

Але у відповідь я лише вказала на горло та губи, похитавши головою. Хлопець на мої жести тільки почухав потилицю, потім повернувся до багаття. Хвилинку-дві нічого не відбувалося, через що я вже почала було клювати носом, як почула:

— Solol! Ved jo jone itili ty ninte!

"Вирішено! Тоді я сам дам тобі ім'я!"

Від несподіванки я здригнулася, спантеличено озираючись, щоб зрозуміти, що взагалі трапилося. Тим часом хлопець щось активно й натхненно промовляв, інколи невдоволено цокаючи язиком. Ще б розуміти, що він там говорить. Поки я насторожено спостерігала за ним, юнак раптом чітко випалив, ткнувши при цьому в мене пальцем:

— Violetta.

"Віолетта".

Що? Що це з ним?

— Calib, — раптом він знову назвав своє ім'я, вказуючи при цьому на себе, потім на мене. - Violetta.

"Каліб. Віолетта."

Від усвідомлення того, що він мав на увазі, я ненадовго випала з життя, не розуміючи, як же реагувати на всю цю ситуацію. Подумавши трохи, махнула на все рукою. Всеодно свого справжнього імені я назвати не можу, тому нехай називає, як йому хочеться. Тому, у відповідь мені нічого не залишалося, окрім як згідно кивнути і мило посміхнутися.

"Віолетта"... Красиво звучить. До того ж у нас в країні воно теж було доволі поширене. І все б нічого, якби я раптом не усвідомила того, що не пам'ятаю свого справжнього імені.

Як же так? Скільки років жила з ним і раптом забула. Точніше воно крутиться десь у голові, але ніяк не виходить згадати. Але ж минуло всього 2-3 дні, якщо я не помиляюся. Ось, і в цьому вже не впевнена. Звідки такі провали в пам'яті? Але, виявляється, це було не найстрашнішим.

Різко підвівшись з насидженого місця, відчула, як серце стало боляче битися об ребра, немов птах у клітці, що проситься назад на волю, де на нього хтось чекав. Ключове слово "хтось". От тільки не знаю хто. Хотілося кинути все і бігти, світ за очі, аби згадати те, що змушує серце обливатися кров'ю, смутком, та почуттям повної самотності, яке несподівано огорнуло мене немов ковдрою.

Чому? Чому я не можу ніяк згадати?

— ¿Ty didili? ¿Que lenig? — стурбовано запитав мене про щось юнак.

"Тобі погано? Щось трапилося?"

Так! Потрібно взяти себе в руки, панікою та істерикою тут не допоможеш. Вдих видих, вдих видих... Усьому є своє пояснення. Зазвичай, коли ти майже на межі наростаючої паніки, не усвідомлено починаєш шукати навіть найбезглуздіші виправдання, аби пояснити причину того, що відбувається. Тому я вважаю, не варто зараз піддаватися емоціям, оскільки вони можуть зіграти зі мною злий жарт.

Можливо, це просто від стресу і втоми, а до ранку в голові скоріше за все, проясниться. За ці дні я дуже виснажилася, ось, напевно, і вилетіло з пам'яті, хоч і малоймовірно. Але будемо сподіватися на краще. Ще є варіант тимчасової амнезії, яка могла виникнути під час перенесення.

Обережно присівши назад, усміхнулася своєму співрозмовнику, намагаючись у такий спосіб заспокоїти його, але все стало з точністю до навпаки.

— ¿Violetta? ¿Que lenig? ... — із занепокоєнням знову почав ставити свої запитання хлопець.

"Віолетта? Щось сталося? ..."

З цього безкінечного лепету я змогла зрозуміти лише своє нове ім'я. Далі все змішалося і перетворилося на потік безглуздих звуків, тож змушена була терміново придумати, як перевести його увагу на що-небудь інше. І в мене в пам'яті раптом спливли ті самі ягоди, які я побоялася пробувати, але нарвала з думкою: раптом знадобляться. Знову схопившись на ноги, підійшла до сумки, дістала знахідку, потім підійшла до мого рятівника. Простягнувши на витягнутій руці ягоди в бік юнака, вказала пальцем на рот, таким чином намагаючись запитати, чи можна це їсти. На що Каліб довго мовчав, і оскільки емоції на його обличчі я не могла прочитати, тому просто чекала на відповідь, яка була у вигляді легкого кивка. Але я так і не змогла їх скуштувати, бо хлопчина почав підозріло поводитися. Вирішивши бути сумлінною зі своїм рятівником, запропонувала спочатку ласощі йому, на що він знову застиг, а потім швидко закинув кілька ягід собі до рота. Помітивши на собі мій очікуючий погляд, хлопчина сказав, при цьому вказавши на частування: