39. "Я повернувся"

Чомусь все складається якось не так, здається, що увесь світ проти нас із Тимофієм. І він сам, схоже, не збирається нічим поступатися заради мене. Він мовчить, нічого не відповідає. 

— Можливо, ти вже шкодуєш, що зв’язався зі мною? — запитую я. 

— Ні, не шкодую. Я кохаю тебе, Ярино, — він знову зітхає. — То хіба що ти хочеш кинути мене за мою роботу. Але ти знала, чим я займаюсь, ще до того, як ми почали зустрічатись.

— Я не знала, що так буде, — сльози знову навертаються на очі. — Що всі будуть проти наших стосунків, ніхто нас не підтримає…

— Чому чужа думка настільки важлива для тебе? Це твоє життя, а не їхнє. Ненормально, що твоя мати чи дитина керують твоїм життям. Ти сама маєш брати все в руки і робити вибори, а не скидати це на інших. 

— Я просто думала, що важлива для тебе, — кажу я. — Мені не подобається те, чим ти займаєшся, я думала, що ти зможеш щось змінити, заради нас із Мартою…

— Ярино… Ти важлива, дуже, я кохаю тебе, — повторює Тимофій. — Але кинути все… — він обіймає мене і пригортає до себе. — Будь ласка, не змушуй мене робити такий вибір. Просто будь зі мною, як раніше. Я попіклуюсь про тебе і Марту, вам буде добре зі мною, обіцяю.

Деякий час я мовчу. Мені здається, що між нами якась стіна із скла, він не хоче зрозуміти мене, мої переживання здаються йому не такими важливими, як його робота. Може, я помилилася, зробивши його ідеальним у своїй уяві? А насправді він думає лише про себе, точнісінько так, як і Олег, як і всі інші чоловіки? 

— Але ці люди, вони все одно будуть переслідувати мене. Я не казала тобі, але раніше хтось невідомий телефонував і теж говорив, що ти вбивця. Я подумала, що то якісь хулігани, але зараз… Коли я побачила ту вагітну жінку… Я зовсім розгублена…

— Даси мені номери. Я розберусь. А коли переїдете з Мартою, то до мого будинку вже точно ніхто не сунеться, — каже Тимофій. 

— Ми ж не будемо весь час в будинку, — кажу я. — Вже ж минув той час, коли я була для тебе заручницею. Я не хочу знову сидіти взаперті. Хочу, щоб у Марти було нормальне дитинство, і сама хочу займатися тим, що мені подобається…

— Дай мені трохи часу, я вирішу цю проблему, обіцяю, — він торкається долонею моєї щоки і зазирає в очі. — До тебе більше ніхто не сунеться.

— Але це не вирішить проблему, — я відчуваю сум від того, що він не розуміє мене. — Проблема не в цих людях, які звертаються до мене з відчаю. А в тому, що вони будуть все одно, навіть якщо ти приставиш до мене охорону і ніхто з них не зможе до мене підійти. Все одно я буду знати, що вони є. Що тебе ненавидить і проклинає стільки людей. Я не зможу змиритися з цим! 

— Але є й такі, які завдяки моїм грошам навпаки виживають і починають все спочатку! — він вперто дивиться на мене. 

— Мабуть, їх набагато менше, ніж тих, хто не може повернути борги, — я зітхаю. 

— Що ти пропонуєш мені зробити? Кинути все просто тому що тебе мучить совість? — він не відриває погляду від моїх очей. — Хоча нагадую, я їх ні до чого не змушував. Вони дорослі люди і самі зробили цей вибір. А те, що ненавидять і проклинають… Мені все одно. Вони самі загнали себе в яму, це зробив не я.

— Ти не розумієш мене, — зітхаю я.  — Ми ніби говоримо різними мовами…

— Нагадаю, якби не моя робота… Ми б навіть не познайомились. А ти її так ненавидиш, — Тимофій зітхає. 

— Але якби ми могли почати все знову… Без цього тягаря, — кажу я з надією. — Зайнятися чимось іншим. Я б допомогала тобі…

— А якщо я відмовлюсь? Що це означатиме? Ти відмовишся від мене просто через мою роботу? Цього тобі достатньо, щоб залишити мене? — він з сумом дивиться на мене.

— Можливо, так буде краще для всіх нас, — тихо кажу я. 

— Не кажи так, — він стискає мою долоню в своїй. — Не кажи, що цього тобі достатньо. Я кохаю тебе, хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

— Я теж кохаю тебе, — шепочу я. —  Але я ніколи не буду дружиною того хто змушує стільки людей страждати…

— Ти перекладаєш відповідальність з тих людей на мене, і це несправедливо. Я ні до чого їх не змушував. Вони самі довели своїх рідних до страждань. Вони, а не я. Якби не дав гроші я, дав би хтось інший, і все одно все сталось би так, як сталось.

 — Але на тобі б не було цього тягаря, — кажу я. — І на твоїх близьких. 

— Я не відчуваю ніякого тягаря. Я не вважаю, що роблю щось погане. Я даю їм вибір, вони самі його роблять. Деяким це навпаки допомагає почати все з нуля. Якщо ти це не розумієш… — він підтискає губи. — Ти ідеалістка, застрягла в якомусь своєму нереальному світі, і я з цим нічого не зроблю. 

— Так, я не розумію, — відповідаю я. — Може, я й ідеалістка, але я сподівалася, що ти зрозумієш мене. Втім, бачу, що цього не сталося…

— Ти дійсно залишиш мене за це? — він тягнеться вільною долонею до моєї щоки.

 — Я не маю іншого вибору, — кожне слово дається мені так важко. Але я не хочу, щоб він і далі займався цим бізнесом. Адже це неправда, що не можна нічого змінити. Можна все продати і почати якусь іншу справу. Але Тимофій не хоче. Думаю, що слова про допомогу деяким боржникам — то лише відмовки. Насправді йому важливо відчувати владу над кимось, це для нього як наркотик. В іншій професії він не матиме цього…