19. "Він бандит!"

Я повертаюся в нашу кімнату. Марта відразу залишає своє малювання і біжить до мене.  Я думаю, що маю все їй розповісти, але чи зрозуміє вона мене? Марта так любить тата. 

— Ти казала, що швидко повернешся, — докірливо промовляє вона. 

— Вибач, — я обіймаю її. — Тобі було нудно самій? 

— Ти знов була з ним, — Марта насуплюється і відсторонюється від мене. — Ти пахнеш як він. Він обіймав тебе.

— Марто, — я зітхаю. — Я повинна тобі щось сказати…

— Що? — вона дивиться на мене. 

— Ти маєш знати, що тато може ніколи не повернутися. Він залишив нас. 

— Це він тобі так сказав? — вона підвищує голос. 

— Тато винен Тимофію багато грошей. Навіть якби ми продали квартиру, то все одно б не повернули весь борг, — я зітхаю.  — Він казав, що знайде гроші, але я в це не вірю. Якби знайшов, то б уже повернувся за нами. А так він зник і на зв’язок не виходить…

— Але ти пахнеш ним, — її очі наповнюються сльозами. — Тепер ти будеш з ним? Бо він багатий? 

— Марто, він просто подобається мені, — кажу я. — Я кохаю Тимофія, і не через гроші. Просто… ти сама зрозумієш, коли виростеш і теж закохаєшся. 

— Ні, не зрозумію, — вона відштовхує мене і відвертається, схрестивши руки на грудях. — Не чіпай мене. Іди обіймайся з ним.

— Марто, не гнівайся на мене, — прошу я зі сльозами на очах. — Те, що я кохаю Тимофія, не значить, що я не любитиму тебе так само, як раніше…

— Ти зрадила татові… І заведеш з цим бандитом нову дитину.

— Марто, не називай Тимофія бандитом! 

— Але він бандит! — вона розвертається до мене. — Бандит! Бандит! Він викрав нас! Посадив в цей будинок!

Я обіймаю її:

— Доню, я розумію, що тобі важко і образливо. Але  він хороша людина. І я кохаю його. 

— Він краде людей, мамо, — не погоджується Марта, але вже говорить спокійніше. —  Він — погана людина, навіть я це розумію, а мені тільки шість. 

— Не всі люди такі, якими здаються на перший погляд, — відповідаю я. — Ти познайомишся з ним ближче, і зрозумієш, що він хороший. Ось побачиш. 

— Не збираюсь знайомитись ближче, — вперто каже донька. — Я завжди буду любити тільки тата. 

— Я ж не змушую тебе не любити тата, — розгублено кажу я. — Просто я його більше не кохаю…

— Ти не кохаєш його, бо він вчинив погано. Але Тимофій теж поганий, — каже вона. 

— Але він хоче бути кращим, — кажу я. 

— І цього достатньо? — вона зітхає. — А якщо тато захоче бути кращим?

Я мовчу, не знаю, що сказати. Все так складно… Як їй пояснити? 

— Я не впевнена, що тато повернеться до нас, — мої слова звучать непереконливо, я сама це добре розумію.  — Він не дзвонив мені ні разу, хоча знає, що з нами трапилось. 

— Але якщо він захоче? — не здавалась мала. — Раз тобі достатньо цього для Тимофія, то чим тато гірший? 

 — Я вже не зможу йому довіряти, — кажу я.  — Розумію, що ти пробачиш йому, бо він твій тато. І це правильно. Але я не зможу йому пробачити. 

— А Тимофія, значить, ти можеш пробачити, — продовжує вона. — Це несправедливо!

Як їй пояснити те, що я відчуваю до Тимофія? Те, що у мене таке враження, що я зустріла свою людину, яку шукала дуже давно, та все не могла знайти? Якщо сказати, що наш шлюб з Олегом був помилкою, то вона може подумати, що й її поява на світ для мене нічого не значить, теж є помилкою. Що раз я вже не кохаю Олега, то й вона не потрібна мені…

 — Я дуже люблю тебе, — кажу я зрештою. — І вибачаю, якщо ти щось нашкодиш. Так само вибачаєш усе людині, яку кохаєш…

— Ти ж одружена з татом… Ти маєш кохати його, і вибачати маєш його, а не Тимофія, — вона шмигає носом.

 — Мабуть, я не кохаю тата, — я втираю сльози, які біжать по щоках.  — Вибач, Мартусю, але це так. Я нічого не можу з цим зробити. Не хочу прикидатися перед тобою…