18. "Буду чекати..."

— Мені теж, — відповідає він, не відводячи від мене погляду. 

— Подобається позувати? — я намагаюся перевести все на жарт. 

— Подобається, коли ти дивишся на мене, — він киває ніби в підтвердження своїх слів. 

Продовжує пропалювати мене поглядом. Мені навіть здається, ніби він торкається мене навіть без дотиків, і я ніби дійсно відчуваю ці дотики його очей.

— Коли я вперше побачила тебе,ти здався мені дуже жорстоким, — кажу я. — Але тепер я розумію, що помилялася…

— Кажуть, людина, коли поруч із нею хтось особливий, навіть на інстинктивному рівні хоче стати кращою, — він ставить келих на столик. 

— Ні, ти справді хороша людина, — відповідаю. — Я зрозуміла, ще з того фото. Ти дивився на свою дружину з такою любов’ю…

— Тоді я теж був поруч з особливою мені людиною, — він зітхає. 

Я дивлюся на нього. Його слова здаються мені схожими на освідчення, хоч нічого такого він і не сказав. Раптом я усе придумую? Може, з його боку це дійсно лише повага чи щось таке. Чи перевірка? Чи я не зраджу свого чоловіка? 

— А я не знаю, що мені робити, — раптом кажу те, що крутиться в мене в голові. — Розлучатися? Чи жити далі і вдавати, наче нічого не сталося? 

— Ти дійсно все ще кохаєш його? — він запитує це на диво спокійно. Тільки погляд… Погляд трохи видає хвилювання… А може, це не хвилювання, а сум.

— Мені здається, я закохалася в іншого чоловіка, — кажу я і прямо дивлюся йому в очі. 

Він торкається кінчиками пальців моєї щоки. Не відводить погляду від очей, легенько погладжує пальцями шкіру, а потім подається вперед і прямо в губи шепоче всього одне слово:

— Можна?...

— Так, — самими губами відповідаю я. 

Буквально за секунду його очі заплющуються, а губи накривають мої. Він зминає їх пристрасно, але все одно ніби трохи стримує себе. Одна його долоня все ще на моїй щоці, я відчуваю її тепло. 

Інша його долоня торкається моєї талії, він підсувається ближче до мене на диванчику і тепер я ще сильніше відчуваю жар його тіла, хоч він все ще не обіймає мене повністю.

Я заплющую очі, мені здається, що все навколо зникає, немає більше нічого — ні будинку, ні людей у нього, лише ми —  як дві планети в безмежному космосі…

— Здається, я кохаю тебе, — шепочу я і мені страшно і радісно, що я нарешті зізналася в цьому.

— Я теж, схоже, кохаю тебе, — шепоче він у відповідь, зазираючи мені в очі. — Не хочу, щоб ти їхала в вересні. 

— Я хочу залишитися, — кажу я. — Але що скажуть мої рідні? І колеги? 

— Скажеш їм правду… Ну, хоча б часткову, — пропонує Тимофій. — Твій чоловік сам винен в тому, що трапилось… Ти не зрадила. Він зрадив вашу родину перший.

 — Чи зрозуміє мене Марта? — я обхоплюю голову руками. — Раптом вона вважатиме мене зрадницею? 

— Вона теж має право знати, що її батько залишив її, — він гладить мене по волоссю. — Хай знає всю правду, і тоді вже робить якісь висновки. Може, це жорстоко, але… Думаю, вона і так вже багато чого відчуває. Вона ж бачить, що він не повертається.

— Ой, — згадка про доньку повертає мене в реальність. — Я обіцяла Марті, що скоро повернуся. Не хочу, щоб вона злякалася, через те, що мене довго немає.

— Ти ж не передумаєш? — він переплітає наші пальці і дивиться мені в очі. 

— Я не зможу перекреслити те, що відчуваю до тебе, — кажу я. — Ніколи нікого так не кохала, зі мною вперше таке трапилось…

— Ярино… — він подається вперед і знов цілує мене.

Ніжно, до тремтіння. Кожна клітинка мого тіла відчуває цю близькість, я ніби розчиняюсь в ньому, а він розчиняється в мені, а це всього-лише поцілунок…

Він відривається від моїх губ за пару секунд:

— Я дуже щасливий, що ти відповіла на мої почуття… 

— А я щаслива, що змогла зізнатися тобі, — кажу я. — Тепер мені так легко, тепер мені здається, що у мене все буде добре. І в Марти теж. 

— Сподіваюсь, в мене вийде знайти з нею спільну мову… — говорить Тимофій. — Я хотів би, щоб вона прийняла мене.

— Я все їй розповім, думаю, вона зрозуміє, — відповідаю я. — Марті лише шість, але іноді вона здається мені дуже дорослою у своїх судженнях про світ і людей…

— Добре, — він киває і знов трохи сильніше притискає мене до себе. — Тобі треба йти… А я боюсь тебе відпускати. Це так дивно. 

 — Я ж ніде не подінусь, — усміхаюсь я. — Побачимось за сніданком. А увечері продовжу малювати твій портрет…

— Домовились, — він коротко чмокає мене в губи і все ж відпускає. — Буду чекати. І ранку, і вечора…