17. У пошуках втікача

Я тримаю в руках записник Олега, який знайшла у його столі. Твердо вирішила не ховати більше голову в пісок, а почати його пошуки. Якщо знайду і розлучуся, то мамі доведеться з цим змиритися. 

Якщо ж не знайду, заявою в поліцію про його зникнення і розлучусь вже без його участі. 

Набираю номер Сергія, одного з його кращих друзів, з яким вони разом працювали. 

Сергій довго не відповідає, але зрештою чую в слухавці його голос. Боячись, що не захоче розмовляти з незнайомим номером, швидко кажу:

— Привіт, це Ярина, дружина Олега. В тебе є пару хвилин для розмови?

— Привіт. Так, авжеж, — відповідає він. — Щось трапилось?

 — Олег зник, — кажу я. — Не виходить на зв’язок уже тривалий час. Ти не знаєш, де він може бути? Він розрахувався з роботи? 

— Я дзвонив йому декілька разів, але тебе вирішив не турбувати. Шеф сказав, що він дзвонив йому, щоб звільнитись, але це було вже давно. Потім я якраз і дзвонив, але він мене ігнорував. Я подумав, може у нього якесь нове життя, і ви переїхали, чи щось таке, — розгублено каже Сергій. — А окрім дому… Навіть не знаю, в нього були ключі від нашої майстерні, шеф ніби казав він їх так і не здав, але там ми його не бачили.

— Зрозуміло, — я зітхаю. — Може, він подзвонить або ти щось про нього почуєш, набереш цей номер? Бо мені дуже потрібно його знайти. 

— Добре, — погоджується він. — І ти, будь ласка, тримай мене в курсі, якщо щось дізнаєшся. 

— Так, звичайно, — я киваю, хоч він мене й не бачить. — До побачення! 

Дивлюсь далі на номери в блокноті. Може, запитати в його батьків? Але вони можуть почати з'ясовувати, чому я раніше не телефонувала, якщо Олег зник вже давно. У нас були не дуже дружні стосунки. На відміну від моїх батьків, які обожнювали зятя, його батьки мене не дуже любили. 

Але з його сестрою у мене нормальні стосунки тому після коротких роздумів мій вибір зупиняється саме на Зої. 

— Алло, це ти, Ярино?  — запитує вона здивовано. 

— Привіт, це я, вибач, що давно не дзвонила, — кажу, відчуваючи докори сумління за те, що дійсно якось забула про неї. 

— Все нормально. Олег он щось теж не дзвонить… Невже знов потрапив в якусь халепу, — бурмоче вона. 

— А він уже потрапляв? — запитую я. 

— А ти не все ще не знаєш тієї історії минулого року з боргом?...  — перепитує вона. — Ой… Він обіцяв, що розповість тобі, коли я дала йому гроші.

— Ти давала йому гроші? — я почуваюся враженою. — Ні, він нічого не розповів мені минулого року…

— Тоді він сказав, що програвся його друг, але я зрозуміла, що то він про себе, — вона зітхає. — І сказала, щоб розповів все, інакше я грошей йому не дам… Він сказав, що був у казино. Клявся, що більше ніколи туди не піде, якщо я допоможу закрити борг. 

 — Шкода, що ти мені не сказала, — говорю я. — Може, тоді все було б по-іншому…

— Він казав, що розповість, — вона знов зітхає. — А я не хотіла посварити вас, думала, що дійсно буде краще, якщо він сам розповість, а не я. А що сталося? Що могло б бути по-іншому? — додає вона.

— Він зник, і  я не знаю, де його шукати, — кажу я. — От обдзвонюю всіх його друзів та родичів, раптом десь знайдеться якась зачіпка. Хоча поки що нічого не знайшла. Тільки Сергій, його колега, сказав, що Олег не здав ключ від майстерні. Але ж якби він там був, то його неодмінно б хтось побачив…

— Ключ? — запитує вона. — Якщо він переховується через борг… Ти ходила туди, в ту майстерню? 

— Ні, я щойно про неї дізналась, — відповідаю я. — Ну, не про майстерню, а про те, що в Олега залишився від неї ключ. Ти думаєш, він може там переховуватися? 

— Вона дуже велика. В них же і мийку відкрили, там багато площі. Думаю, при бажанні є де заховатись, — замислено каже Зоя.

— Що ж, треба туди сходити, — кажу я. — Дякую за підказку! 

— Може, сходити з тобою? Якщо він переховується, тобі краще не йти туди самій… Та й доведеться йти пізно, коли все закриється. До того ти навряд знайдеш його. 

— Але, якщо там буде все замкнено, як я туди потраплю? У мене ж немає ключа… Хіба що там є якийсь сторож…

— Ну, треба піти на розвідку, а там вже розберешся. Але не йди сама, я прошу тебе. Все ж, це не дуже престижний район, мало хто там може лазити… — стурбовано додає вона. — Марту можеш привести до мене, якщо хочеш. Якщо підеш не зі мною. 

— Зою, посидиш з Мартою, добре?  — кажу я. 

— Але ти точно не підеш сама? — знов перепитує вона. — Інакше я відмовлюсь. Наймемо няню.

— Ні, обіцяю, я буду не сама, — схвильовано кажу я…

***

Після розмови з Зоєю я почуваюсь краще. Це хоч якась зачіпка, можливо, я знайду його і тоді ми все владнаємо.

— Мамо, ми сьогодні точно йдемо в ресторан? — питає Марта. — Щось Тимофій три дні з нами не бачиться, може він не так вже й хоче бути з нами, — вона насуплюється.

— Він був у від’їзді, по роботі, ти ж знаєш, таке й раніше бувало,  — кажу я. — Але сьогодні вже приїхав, і ми справді йдемо в ресторан…