16. Портрет з натури

Хоч нам і дозволили ходити куди завгодно, сьогодні ми залишаємось вдома. Гуляємо на майданчику, я малюю з малою і читаю, але все одно знаходжусь ніби не тут. Весь день я сама не своя, це помчає навіть Марта:

 — Мамо, перегорни вже ту сторінку, чи ти вже не хочеш читати? 

— Ой, вибач, я замислилась, — кажу я. Продовжую читання, але в голові все ще крутяться думки про сьогоднішній вечір. 

— Ти знову думаєш про тата? — вона уважно дивиться на мене. — Він так і не подзвонив, так? 

— Ні, — я хитаю головою. Якщо чесно, то я вже якось переконала себе, що Олег більше не з'явиться. Мабуть, справді виїхав за кордон чи втік у якесь глухе село і вичікує там, поки буде безпечніше. Навряд чи він переймається нашею долею, а от Марта сумує за ним…

— "Ні" не подзвонив, чи "ні" в сенсі не думаєш? — вона торкається моєї долоні. 

— “Ні”, не подзвонив, — швидко кажу я. — Але, мабуть, ще подзвонить. 

— А якщо не подзвонить? — її очі наповнюються сльозами, але вона не плаче. — Я йому вже не потрібна… 

— Ну що ти, — кажу я. — Звісно, потрібна. Може, він загубив телефон і не знає напам’ять мій номер? 

— Думаєш? — вона обіймає мене. 

— Я в цьому переконана, — кажу я. — Вирішить свої справи і приїде до нас. Ось побачиш. 

— Добре, — вона шмигає носом і ховає обличчя в мене на плечі. — Я хочу додому… 

***

— А куди ти збираєшся? — запитує Марта, коли я збираюсь до кабінету, бо вже майже час. 

— Я пообіцяла Тимофію намалювати його портрет, — кажу я, намагаючись, щоб це звучало звичайно, чи навіть байдуже. Ніщо не видає мого хвилювання. 

— Він попросив тебе намалювати його? — вона дивується. 

— Ага, ну, в нього є гроші, може заплатить щось, — кажу я і тут же думаю, що це ми йому маємо виплачувати борг, яка платня? Ну, вже сказала, то так і буде…

— Добре, — вона киває. — А ти скоро повернешся? 

— Так, — я киваю. — Не буду довго, сьогодні я лише зроблю ескіз малюнка. Покажу тобі, що вийшло, гаразд? 

— Тоді я чекатиму, — каже Марта. — А потім почитаєш мені ще ту казку на ніч. 

— Обов’язково, — усміхаюся я і цілую її в маківку. А потім виходжу з кімнати, взявши все необхідне для малювання. 

Поки йду до кабінету, відчуваю, що серце починає битися все частіше і частіше. Я не маю думати про нього… І хай з Олегом я все одно планую розлучитись після того, як він вчинив з нами, але все одно ми з Тимофієм з різних світів.

Ще раз кивнувши собі ніби як в підтвердження цієї думки, я заходжу до кабінету.

Тимофій сидить за столом за якимись паперами і щойно бачить мене, підіймає погляд.

Я помічаю, що на столі стоїть пляшка вина з двома келихами і тарілка з фруктами і сиром.

— Привіт, я подумав, може в перерві перекусимо, — каже він, вказуючи на вино. — Або після. 

— Добре, — я киваю, почуваюся трохи скутою, тепер уже думаю, може, не треба було пропонувати йому намалювати портрет. Раптом вийде погано? 

— Якщо боїшся зі мною пити, можеш не пити, — він помічає, що я дещо схвильована, зазирає мені в очі і ніби шукає в них яккусь відповідь, яку не може знайти.

— Та ні,  — кажу я. — Не боюся. Вірніше, пити не боюся, але боюся, раптом портрет тобі не сподобається. 

— Думаю, сподобається, — відповідає він, так і не відводячи від мене погляду. — Бо все ж його малюватимеш ти, і робитимеш це спеціально для мене.

— Ну, буду старатися, щоб вийшло якомога більш схоже на оригінал, — я усміхаюсь. 

Він встає з-за столу і йде до мене. Я цього не очікувала, тому серце знов починає битися сильніше. 

Тимофій бере з моїх рук мольберт і сумку з фарбами та всім іншим. Сумку кладе на журнальний столик, а мольберт встановлює навпроти свого стола:

— Ну, далі посунеш, як треба…

Він знову близько, але все ж межі не переходить. Майже торкається, але не торкається. 

— Так, тепер сідай так, як ти хочеш вийти на портреті, — кажу я. 

— Добре, — він киває і сідає на місце.

Бере папери, починає їх перегортати:

— А мені можна рухатись чи я маю прямо застигнути в якійсь позі? Якщо буду дивитись папери, це завадить? 

— Ні, не завадить, — кажу я. — Я поки що лише робитиму ескіз. Так що можеш почуватися вільно. 

Він киває і починає переглядати якісь свої документи. Я стаю за мольберт, ставлю полотно і беру олівець. Починаю намічати Тимофія і потайки радію, що зараз можу так відкрито дивитись на нього, бо маю "законний" привід…