14. Несподіваний подарунок

Він торкається губами моєї щоки, зціловуючи сльозинку. 

— Добре, — шепоче на вухо і відсторонюється, випускаючи мене зі своїх обіймів і знов відводячи погляд кудись у вікно.

— Вибач, — кажу я. — Але так буде краще для всіх…

— Мабуть, — він киває, все так само не дивлячись на мене. — Іди до Марти, певно, вона вже чекає на тебе.

Я виходжу з кімнати, ковтаючи сльози. Почуваюся так, немов я сама, власноруч зруйнувала якісь надії на інше, краще життя. У мене була можливість почати все спочатку, але я не була сама, у мене була Марта, був Олег, раптом він от-от з’явиться з грошима, щоб звільнити нас, як я буду дивитися йому в очі? 

Ні, я маю загнати ці почуття кудись далеко, щоб вони більше не виринули на поверхню…

Приходжу до нашої кімнати і падаю на ліжко, лежу, заховавши обличчя в подушку і намагаючись вгамувати душевний біль…

— Мамо, що сталося? — Марта підходить до мене і торкається своєю маленькою долонькою мого волосся. — Він знову образив тебе?

— Ні, — кажу я, — не образив. Просто мені стало сумно, захотілося додому…

— Я теж хочу додому, дуже, — вона лягає поруч зі мною і обіймає мене. — Хочу до тата… 

— Він скоро приїде, привезе гроші, і нас відпустять, — кажу я.

 Але одночасно думаю, що мені не хочеться покидати цей будинок...

— Мамо, ти плачеш, — говорить Марта, торкаючись мого обличчя. — Щоки мокрі.

— Іноді, коли поплакати, стає легше, — я сідаю на ліжку, беру з тумбочки паперові носовички і витираю сльози. Тоді обіймаю доньку. — От, мені вже легше, — для підтвердження цих слів усміхаюся…

*** 

Наступного ранку, коли ми спускаємось на сніданок, Тимофія вперше немає за столом. Що б не траплялось, до цього ми завжди снідали і вечеряли разом, окрім тих днів, коли він був не в місті.

Але зараз все накрито на двох, на мене і Марту. Куховарка вітається і бажає нам смачного, я ж запитую:

— А Тимофій знову у від’їзді? 

— Ні, він вже поснідав, раніше, ніж зазвичай, — відповідає вона. — А потім пішов на другий поверх, до себе. Скоро, певно, поїде на роботу.

— Зрозуміло, — я вдаю байдужість, але відчуваю розчарування. Вночі довго не могла заснути, лежала, дивлячись у стелю і думала про те, що треба поговорити з Тимофієм і все пояснити, усі свої обставини. Бо для чоловіків, мабуть, відмова жінки завжди є сильною образою. А я не хотіла, щоб він ображався на мене… Але, схоже, тепер я його зовсім не цікавила. Він вирішив ігнорувати нас із Мартою. Може, це й на краще…

Після сніданку ми повертаємося до кімнати, поки нас не було, тут встигли прибрати. Але мою увагу привертають декілька великих пакетів прямо по центру килима. А ще біля цих пакетів стоїть мольберт.

Підходжу і зазираю в один із пакетів. Бачу там фарби та інші речі, необхідні для малювання. 

— Що це? — запитує Марта. — Це мені? 

Я дістаю з пакета аркуш паперу, на якому написане всього одне слово: "Спробуй". 

— Це мені, — кажу я, ледь усміхнувшись. — Буду займатися живописом. 

— А звідки вони знають, що ти малюєш? — Марта уважно дивиться на мене.

— Ну, я казала, що працюю вчителькою малювання, — я знизую плечима. — Думаю, може, спробую заробляти гроші своїм хобі. 

— Бо тато вже не повернеться? — раптом очі Марти дивляться стривожено. — Тому ти вчора плакала? 

— Я не знаю, люба, — я обіймаю її. — Якби ж я знала…