13. "Я не можу інакше..."

Коли я кажу це, то не дивлюся на Тимофія,  бо мені  дуже соромно. Думаю, що він розгнівається на мене за такі слова, адже вже знаю, який у нього запальний характер. 

— Якби не я, вона б була жива, тож не пощастило, — врешті-решт відповідає Тимофій. 

Я тільки кліпаю очима. Чому він звинувачує себе в смерті дружини? Може, це була якась аварія, а він за кермом? Більше ніяка версія в голову не приходить, а розпитувати про подробиці мені незручно. 

— Може, просто так склалися обставини, — зрештою кажу я. 

— Просто мені не можна було заводити родину, — він відводить погляд і відсторонюється. 

— Чому? — не розумію я. — Через вашу роботу?

— Так, — киває Тимофій. 

— То, може, між роботою і родиною варто було  обрати родину? — здається, я знову сказала те, чого не потрібно було говорити.

— Тому я і кажу, що якби не я, вона була б жива, — він зітхає. — Але коли вона загинула, тільки робота мене і витягнула. Замкнене коло.

— А я не дуже люблю свою роботу, — кажу я. 

— Я думав, що викладачами стають тільки фанатики подібного, — він зазирає мені в очі, здається, навіть ледь-ледь усміхається, певно, вдячний за зміну теми.

— Мама наполягла, щоб я йшла до педагогічного, вона в мене якраз фанатик, як ви кажете, — усміхнулася я. — Заслужений вчитель України… А я хотіла стати художницею. Компромісом стало те, що вивчалась на вчителя малювання. Але не дуже люблю працювати з дітьми…

— Ну, художницею стати ніколи не пізно, — каже Тимофій. — Ти вдома сама займалась цим? Малювала щось?

— Трохи малювала, у вільний час, — зізналась я. 

— Зараз в тебе є два місяці. Спробуй зайнятись цим, якщо є бажання. Можемо зʼїздити і купити все необхідне. Принаймні, дізнаєшся, чи це дійсно те, чим би ти хотіла реально займатись, — пропонує він.

— Можна, — погоджуюсь я. — Все одно у вас в гостях я байдикую. Так  може, щось малювала б, а потім пробувала продати в Інтернеті. Гроші нам тепер вкрай потрібні…

— Ти знов звертаєшся до мене на "ви", — він зазирає мені в очі. 

— Мені незручно, — кажу я.  — Але якщо ви хочете, буду говорити “ти”. 

— Що має статися, щоб тобі стало зручно? — він робить крок вперед і ми знов дуже-дуже близько. Атмосфера одразу змінюється. Його сірі очі, здається, бачать мене наскрізь.

— Н-н-не знаю, — я ніби починаю затинатись. — Можу говорити просто так… Не обов’язково щось має статися…

— Ти боїшся мене? — наші обличчя тепер розділяє буквально пара сантиметрів.

Я мовчки хитаю головою, хоча в глибині душі усвідомлюю: так, боюся. Мабуть, навіть не його боюся, а саму себе, тих емоцій, які він у мене викликає…

Він робить ще крок і тепер його сорочка торкається моєї сукні. Знов простягає руку до мого обличчя і торкається кінчиками пальців моєї щоки:

— Мене тягне до тебе, — каже, дивлячись мені в очі. 

Я почуваюся розгубленою. Мовчки дивлюсь на нього, не в силі вимовити жодного слова. 

— Що мені тепер робити? — врешті запитую, дивлячись на нього. 

— А що ти хотіла б робити? — він уважно дивиться на мене. — Без привʼязки до нашої ситуації.

— Я заміжня, — тихо кажу я. — Це буде зрада…

— Не вірю, що ти не відчуваєш цього, — його права рука торкається моєї талії, а ліва все так само гладить щоку. — Але якщо скажеш, що не відчуваєш, я відступлюсь.

Моє серце калатає так сильно, що я боюся, що він чує його биття, і це, а також моє прискорене дихання, видає мене з головою. 

— Ні, — кажу я тихо. — Це помилка…

— Скажи це… Скажи прямо. Скажи що не відчуваєш, — шепоче на вухо. — Поки не скажеш прямо, я не відпущу тебе.

Мені на очі навертаються сльози. 

— Не відчуваю, — кажу я, а сльози вже котяться по щоках. Бо насправді я плачу через те, що не можу бути з ним разом. Мені шкода себе, але я не можу вчинити інакше…