13. Повернення додому

Ми йдемо обідати. Весь цей час Марта мовчить. 

— Треба купити тобі все для школи, — кажу я їй. — Поїдемо завтра в торгівельний центр? 

Знаю, як вона любить покупки, і ми давно нікуди не вибиралися. 

— Я сьогодні не планував нікуди їхати, можемо зʼїздити сьогодні, — каже Тимофій. — Якщо Марта буде не проти моєї компанії, — він переводить погляд на малу. 

Я бачу на її обличчі вагання, але зрештою вона киває. 

— Тоді поїдемо сьогодні, — кажу я. — Купимо рюкзак і канцтовари, а потім можна буде  десь перекусити. 

Знаю, що Марта теж любить різні піцерії чи Макдональдс. Бачу, що вона задоволена, все ж їй набридло майже весь час сидіти вдома. 

— Тоді давайте перевдягнемось і поїдемо, скільки часу вам треба на збори? — Тимофій усміхається.

— За півгодини зберемось? — питаю я у Марти. 

— Так, — тихо каже вона. 

— Тоді вже йдемо збиратися…

***

— Але це нічого не значить, — каже мала, коли ми вже маємо виходити з кімнати. — Мені він все одно не подобається!

Коли Тимофій не поруч, вона завжди більш різка в виразах. Певно, підсвідомо вона трохи боїться його.

 — Чому? — запитую я спокійно. — Ти порівнюєш його з татом? 

— Ні, — вона хитає головою. — Просто він взяв нас під варту, хоч і не поліцейський. Він — погана людина, це не змінилось.

— Але зараз ми вже не під вартою, — кажу я. 

— Ми все ще тут, значить, під вартою, — не погоджується Марта.

— Тобі не хочеться тут залишатися? 

— Не хочеться, — вперто каже мала.

— Давай поговоримо трохи згодом про це, у нас зараз мало часу, — намагаюся її відволікти. — Де ти хочеш повечеряти? 

— Оберу найдорожче місце! Хай платить, у нього тих грошей… А йому ще треба були гроші від тата, — вона насуплюється.

— Марто, тато грав і програв багато грошей. Він не спитав у нас, чи варто таке робити. Адже коли ми сім’я, то маємо разом приймати рішення, правда? — кажу я. — І зараз він поїхав кудись і не сказав нам куди. І телефон вимкнув. Це не дуже чесно з його боку. 

Вона зітхає і опускає голову. Бачу, що на її очі навертаються сльози.

— Вибач, — я пригортаю її до себе. — Знаю, що тобі зараз важко, повір, мені теж. У мене серце болить за тебе, я дуже люблю тебе…

— Я хочу додому… Але ти не поїдеш. 

— Коли ми поїдемо додому, всі будуть питати, де тато, — я зітхаю.  — Я б хотіла, щоб усе це якось закінчилось, і тоді можна було б прийняти рішення. Але поки його немає, я не знаю, що робити…

— Добре, ходімо вже. Раптом він прийде сюди… 

***

— Який рюкзак тобі більше подобається? — запитую я в Марти. 

— Не знаю, — вона роздивляється рюкзаки. — Може, отой, — і тикає пальцем в рюкзак з "Леді Баг". 

— Тоді його й візьмемо, — кажу я.  — На вигляд зручний. 

— Давайте дістану, — Тимофій тягнеться за рюкзаком і дістає його з полиці, а потім простягає Марті. — Тримай. 

Саме цієї миті мене хтось торкає ззаду за плече. Я озираюсь і бачу нашу сусідку Тамару.

— Ярино, це ти! — вигукує вона. — А ми вже думали в розшук подавати! 

— Так, це я, — кажу я, розумію, що це звучить тупо, але від несподіванки розгублююся. Вона дивиться на Тимофія, і в її очах з'являється якась підозра.

— А Олег де? — питає Тамара. 

— Тато нас кинув, тепер ми маємо жити у Тимофія, — несподівано каже Марта.

Тамара тільки очима кліпає, переварюючи цю інформацію. 

Тимофій дивиться на мене, не знаючи, що і як правильно сказати.

— Так, —  кажу я, відчуваючи, як кров приливає до щік. — Ми з Олегом зараз не живемо разом. 

— Але ви все ще одружені, — Тамара підтискає губи.

— Думаю, ми розлучимось, але зараз він у від’їзді, — кажу, легенько стискаючи Мартину руку, щоб вона не ляпнула ще чогось зайвого. 

Мала теж підтискає губи, але мовчить. 

— Добрий день, мене звуть Тимофій і я зустрічаюсь з Яриною, — нарешті Тимофій якось орієнтується в ситуації.

— Добрий день, — Тамара змірює його поглядом. — То ви переїхали? А що з квартирою? Будете продавати? Чи здавати в оренду? 

— Не знаю, — кажу я. — Треба дочекатися Олега, адже це наша спільна власність. 

— Марто, ти вже все обрала? Хочеш, візьми ще пенал до нового рюкзака, підбери щось, щоб було в стиль, — каже Тимофій малій. 

Певно, розуміє, що якщо тут хтось і може проколотись, то це Марта.

— Тато програв гроші, — каже Марта похмуро. — Тепер Тимофій забере нашу квартиру….

***

— Не звертай уваги, — кажу я Тамарі. — У Марти бурхлива фантазія.