12. "Їй пощастило..."

Майже забула, що він все так само близько. Мама так розізлила, що я просто проігнорувала цей факт…

Але тепер я не говорила по телефону і відчула його подих десь в районі моєї шиї.

 — У нас із Олегом були чудові стосунки, — кажу я, не дивлячись на нього. — До того дня, поки ви не з’явилися в нашому житті. 

— Тобто, по-твоєму, це я винен в тому, що він має віддати мені кругленьку суму? — Тимофій зазирає мені в очі.

 — Ви самі вибрали собі такий бізнес, — я знизую плечима. — З такою енергетикою. Скільки людей проклинає вас, ви не думали про це? 

— Мені все одно на людей, — він не відводить від мене погляду. — На більшість з них абсолютно до лампочки.

 — На більшість, але не на всіх? — я витримую його погляд, дивлюся прямо йому в очі. Мимоволі думаю, якого вони красивого кольору. Так, немов належать комусь іншому, а не цьому байдужому, жорсткому чоловіку. 

— Ти казала, що не проклинаєш мене, — він все ще дивиться на мене. 

 — Бо я ніколи нікого не проклинаю. Вважаю, що все повертається бумерангом. І до вас повернеться те, що ви зробили поганого іншим людям, і до мене теж…

— Я б хотів, щоб ми познайомились за інших обставин, — його долоня в якусь мить тягнеться до моєї щоки, але зупиняється в міліметрі від неї. 

 — Так, мабуть, за інших обставин все було б по-іншому, — я раптом розумію, що мої слова звучать якось двозначно, і відчуваю, що кров приливає до щік. 

Він помічає, що мій вираз обличчя змінився. Кінчики пальців таки торкаються моєї щоки на якусь коротку мить:

— Ти ще кохаєш свого чоловіка?

— Яке це має значення? — відповідаю я питанням на питання. — Можливо, я ніколи більше його не побачу…

— А хочеш? Побачити…

Його пальці все ж лягають на мою щоку більш впевнено. Він ніби зазирає в душу, а не в очі, серце починає битися частіше.

Я думаю, що відповісти, і не знаю відповіді на це запитання. Звісно, я б хотіла його побачити. Але разом з тим я боюся, що вже не зможу ніколи довіряти Олегові... 

Раптом я відчуваю, що мої очі стали вологими, як і його пальці на мої щоці.

— Кохаєш, — каже він за мене. 

 — Кохаю, — відповідаю я самими губами. — Але, може, через це й не хочу бачити…

Тимофій киває, а потім проводить кінчиками пальців по щоках, прибираючи мої сльози, після чого все ж трохи відсторонюється від мене. 

— Мені шкода. 

 — Вибачте, — кажу я. 

Сама не знаю, за що вибачаюся, може, за те, що дорікала йому його бізнесом. 

— Якщо я віддам тобі телефон, ти втечеш? — він все ще дивиться на мене.

Я мовчки заперечно хитаю головою. Відчуваю, що немає сенсу втікати. Хай все буде так, як має бути. 

— Тоді можеш забрати його. І можеш виходити з будинку, — він відводить погляд. 

 — Дякую, — кажу я. — Але куди мені виходити? 

— Не знаю, куди захочеш, — він дивиться у вікно.

 — За легендою, я досі гостюю у друзів в горах, — усміхаюсь я. 

— Тут неподалік є тільки річка, ніяких гір. Можна буде туди прогулятись, — відповідає Тимофій. — Колись я любив ходити туди. 

 — Річка — це добре, — кажу я. — Люблю дивитись на воду…

— Кажуть, що людина може вічно дивитись на три речі, воду, вогонь, що ще там було? — він замислюється.

 — І як працює хтось інший, — згадую я. — Мабуть тому, люди люблять дивитися на пожежі. 

— Блін, там було якось більш… романтично, чи що, ти згадала якусь не ту кінцівку, — він усміхається. — І ти — вчителька?

 — Я реалістка, — кажу я. — Не романтик, як ви…

Згадую про те дерево з вирізаними іменами. І стає трохи соромно, так, немов я підглянула чужу таємницю. 

— Ти почервоніла, — говорить він, продовжуючи усміхатись. — Але не тоді, коли я торкався тебе. Чому?

 — Я подумала, що тій жінці, яку ви кохали, дуже пощастило, — раптом кажу я. А потім думаю, яка я дурепа, адже вона загинула. Я не подумала про це, перш ніж слова не зірвалися з губ. — Вірніше, я не те хотіла сказати… Вибачте, — я зітхаю. — Пощастило, що її кохали, а не тому, що її життя обірвалося…