11. Розмова з мамою

— Марто, пограєш трохи в кімнаті, а мама скоро прийде, — каже Тимофій малій після сніданку. 

— А куди ви йдете? — запитує Марта.  — Тато приїхав? 

Тимофій дивиться на мене, певно, хоче, щоб я сама якось пояснила доньці, чому я йду кудись із ним без неї.

— Я подзвоню бабусі, щоб вона не хвилювалася, — кажу я. — І одразу повернуся. 

— Я теж хочу говорити з бабусею!

— Завтра поговориш ти, а сьогодні — мама, — відповідає Тимофій. — Там в вашій кімнаті на ліжку лежить дещо для тебе. Іди глянь, мама на той момент повернеться.

— Там подарунок? — вона одразу забуває про своє невдоволення. — Іду! 

Я думаю про те, як легко її підкупити якимось подарунком і зітхаю. Схоже, мала вже майже звикла до цього будинку і почувається тут комфортно. Навіть про тата згадує все менше…

— Ходімо, — каже тим часом Тимофій і йде до сходів, якими вже побігла мала.

Ми йдемо вгору, мовчимо, як зазвичай. Коли заходимо до кабінету, я помічаю, що мій телефон стоїть на зарядці на його столі. Він знімає його і підходить до мене:

— Тримай, — він простягає мобільний.

Ми близько. Він дивиться на мене згори вниз, очі в очі.

— Дякую, — бурмочу я. 

Телефон здається одночасно і знайомим і незнайомим. Він як нагадування про минуле життя, яке було таким безтурботним і тепер здається навіки втраченим. Там купа смс, пропущених дзвінків, та я не перевіряю їх. Заходжу в контакти і обираю номер мами. Натискаю на дзвіночок і схвильовано очікую відповіді. 

— Алло, доню?! Як ти? Я вже всіх-всіх обздвонила, ані до тебе, ані до Олега не могла додзвонитись, ходила навіть в поліцію! Але там сказали, що не приймуть заяву! Щось там не проходило за часом! Де ти? Як? — засипає вона мене питаннями. — Чому не дзвонила і не відповідала? Де Олег і чому він теж не бере слухавку?

— Мамо, ми всі живі-здорові, ми… в гостях у друзів, — брешу я. — Тут дуже поганий зв’язок,  — я озираюсь навколо. — Гори заважають… От ледве змогла додзвонитися. Але не переживай, будь ласка, і в поліцію не треба йти. Вибач, що я зразу не подзвонила, ми незаплановано поїхали… Скоро повернемось. 

— Добре… Але прошу тебе, будь на звʼязку! Як Марта? 

— З Мартою все добре, якщо буде зв’язок, я завтра знову тебе наберу, і вона теж з тобою поговорить, — кажу я намагаючись, щоб мій голос звучав якомога безтурботніше.

— Добре, — її голос тепер звучить більш спокійно. — а коли ви повернетесь до Києва? 

— Я ще точно не знаю, ну, до того, як мені виходити на роботу, повернемось, — і подумки додаю: “сподіваюсь”.

— Це все так несподівано! Ти що, знов вагітна? І у вас якась відпустка?!

— З чого ти взяла, що я вагітна? — дивуюся я. — Відпустка до 15 серпня, ну в школі завжди так…

— Я мала на увазі у тебе з Олегом. Він же я так розумію теж з тобою! Ти сама сказала! А як його робота?

— Він звільнився з роботи, — кажу я. — Буде шукати якусь іншу. 

Думаю в цей час, чи побачу я його взагалі колись? Від цього якесь дивне відчуття  т.   неправдоподібності переповнює мене. 

— Який жах! Як звільнився? Як же ви поїхали в відпустку без грошей? Ти ж практично нічого не заробляєш!

 — Ми в гостях у друзів, — мене дратують її розпитування, і я мимоволі теж підвищую голос. — Я ж казала.. Вони не беруть з нас грошей!

— Чого ти одразу заводишся, я взагалі за тебе переживаю! Я — твоя мати!

 — Я це пам’ятаю, — кажу я. — Просто ти постійно мені дорікаєш, що я нічого не заробляю, і якби не Олег, то ми б з дитиною голодували… І це мені не подобається. 

— Дарма я переживала за тебе. Ти — невдячна. Як можна зовсім забути про матір і змушувати мене так хвилюватися, а потім ще й дорікати мені за те, що я переживаю!

 — Я вибачилася, — тихо кажу я. — За те, що змусила тебе переживати. А більше я ні в чому не винна, і давай на цьому попрощаємося. Завтра постараюся знову тебе набрати. 

Мама хмикнула, пробурмотіла щось типу "До завтра" і кинула слухавку.

— Бачу, у вас в родині стосунки натягнуті між усіма, — я здригаюсь, коли чую його голос прямо біля свого вуха...