11. Найщасливіша мить

Коли я заходжу до кабінету Тимофія, він знов, як і минулого разу, сидить за столом і щось переглядає. Але щойно чує, що я прийшла, відривається від своїх справ і усміхається до мене:

 — Привіт.

Він встає з-за столу і підходить ближче, торкається долонями моєї талії і зазирає в очі:

— Я скучив…

 — Я теж, — кажу я, відчуваючи, як умить забуваються всі неприємності, і душу переповнює радість.  — Вибач за Марту…

— Вона — дитина, я все розумію, — він подається вперед і торкається губами моїх губ. 

Ніжно зминає їх, прикриваючи при цьому очі і легенько притикаючи мене до себе.

Я відчуваю, як моє серце мало не вистрибує з грудей. Від його дотиків по всьому тілу розливається приємне тепло. Я сама обіймаю його, щоб бути ще ближче.

 — Вона полюбить тебе, я вірю в це, — кажу тихо. 

— Я б дуже цього хотів, — киває Тимофій.

Наші погляди знов зустрічаються. Його очі стали якимись темнішими, і цей погляд… Так він на мене ще не дивився. Відкрито, не приховуючи свої бажання…

— Хочу повести тебе до своєї спальні, — раптом шепоче він мені на вухо. 

Мені від хвилювання перехоплює подих. Та я дивлюся на нього і мовчки киваю. 

Він коротко цілує мене в губи, а потім переплітає наші пальці і веде мене до дверей. Ми виходимо з кабінету в повній тиші, так само тихо проходимо і коридором. Доходимо до його спальні, все ще тримаючись за руки.

Та щойно ми всередині і двері за нами зачиняються, він несподівано підхоплює мене на руки, як якусь пірʼїнку, і знов цілує.

Я ніколи не відчувала такого раніше. Все, ніби вперше, всі органи чуттів загострюються, світло здається яскравішим, звуки, голоснішими, від найменшого його дотику в мене по шкірі біжать мурашки… Хочеться розтягнути цю мить якомога довше і разом з тим з нетерпінням чекаю продовження…

Він вкладає мене на ліжко і нависає зверху. Наші погляди знов зустрічаються. На мить він зупиняється і дивиться на мене, а потім шепоче:

— Кохаю тебе…

— Кохаю тебе… — луною повторюю я. Щастя переповнює мене, я усміхаюся до нього. 

Він теж усміхається і знов цілує мене… Його дотики, його поцілунки, його шепіт мені на вухо, його руки на моїй шкірі змушують мене забувати про все на світі. Зараз у світі є тільки він і я. Ми… Тільки ми…

***

Я лежу, поклавши голову на плече Тимофія, він обіймає мене, відчуваю, що повільно провалююсь в сон. Мені так добре, почуваюся розслабленою і безтурботною, але раптом одна-єдина думка все руйнує. 

— Я маю йти, — шепочу. — Марта буде хвилюватися…

— Не хочу, щоб ти йшла, — він пригортає мене до себе і торкається губами моєї щоки.

— Я теж не хочу… Але я ніколи не залишала її тут саму надовго. Тим більше, вона ображена зараз на нас…

— Як мені їй сподобатись? — Тимофій зазирає мені в очі. 

— Може тобі поговорити з нею сам на сам? Все пояснити? — я зітхаю. 

— Добре, — киває він. — Зранку спробую, — і знов коротко цілує мене. — Ти ж правда йдеш тільки через Марту? Не жалкуєш?

— Якби не вона, то я б хотіла залишитися, — кажу я. — Мені добре з тобою…

— Я радий це чути, — він усміхається і все ж випускає мене з обіймів. — Сподіваюсь, ми все владнаємо і Марта не буде проти.

 — Вона все зрозуміє, — відповідаю я. — Марта — хороша дівчинка. Просто їй важко зараз… Все, до чого вона звикла, змінилося, життя ніби перевернулося з ніг на голову…

— Мені шкода, що я теж в якомусь сенсі приклав до цього руку, — він зітхає. — Але з іншого боку, якби все так не склалось, я б ніколи не зустрів тебе…

 — Певно, що так, — я усміхаюся. — Все, що робиться — на краще. Я зустріла тебе — і це головне. А все інше вирішиться… Життя все розставить на свої місця. 

***

Коли я повертаюсь до кімнати, Марта одразу підскакує з ліжка. Тут горить настільна лампа, тож все видно.

— Вже дванадцята, — вона з докором дивиться на мене.

— Вибач, — я сідаю на ліжко і обіймаю її. — Трохи затрималася, але постараюсь більше не запізнюватись. 

— Ти знову пахнеш ним, мамо… — Марта надуває губки і насуплюється.

— Доню, я кохаю його, — я дивлюся їй в очі. — Коли кохаєш когось, хочеш бути поряд із ним. Але я ніколи не забуватиму про тебе. Ти завжди будеш дуже важливою для мене. 

— Я важливіша за нього? — вона не відводить від мене погляду.

— Ви однаково важливі, — відповідаю я. 

— Не буває однаково важливих, — вона хитає головою. — Якщо я важливіша, мамо, будь ласка, давай поїдемо…

— Мені буде дуже погано без Тимофія, — кажу я тихо.  — Ти хочеш, щоб мені було дуже сумно?

— Ти не розумієш, що через нього дуже погано мені? — відповідає вона питанням на питання. — Я хочу додому… Він — не мій тато. І ніколи ним не стане.