10. Що зі мною?

— Вибивається квартира, машина і таке інше, — він знизує плечима. — Якщо цього не вистачає… Загалом, зазвичай люди самі поспішають віддати гроші з відсотками, бо інакше їх переслідують мої люди.

— Ви заберете нашу квартиру? — мені зараз дуже шкода своє “гніздечко”, я дуже люблю цю квартиру, з нею пов’язано стільки приємних спогадів. Буде дуже жаль, якщо доведеться розпрощатися з нею, але я готова навіть на такий крок, аби це все нарешті закінчилось…

— Думаю, так, — він знов знизує плечима. — Все ж, твій чоловік винен мені гроші. Краще ми розійдемось більш-менш мирно. Я не хочу травмувати тебе чи твою дитину розбірками з твоїм чоловіком. Насправді, в мене вперше саме такий випадок. Ти не мала жити тут, мала жити в іншої людини, в мого працівника.

 — Я б віддала вам її прямо зараз, — кажу я, дивлячись йому в очі. — Але ми з чоловіком обоє співвласники, без нього я не зможу підписати документи. 

— Все одно цього не вистачить, — він також не відводить від мене погляду. — Але я радий, що ти не ненавидиш мене.

— Так, я не ображаюсь, — з моїх грудей виривається зітхання. — Борги треба віддавати, такий мій принцип, я ненавиджу бути комусь винною..

— Скоро все закінчиться. Пару місяців максимум. Обіцяю, твоя донька піде в школу першого вересня. 

— Дякую, — кажу я і підвожусь з-за столу. — Зрештою, все могло б бути й гірше. Ви справді нормально з нами повелися. 

— Радий, що ми знайшли спільну мову, — він теж підвівся. — Ходімо спати. 

Ми виходимо з кухні і йдемо до сходів на другий поверх.

 — А у вас була дружина? — запитую я несподівано для самої себе. 

— Була, — він киває і дивиться на мене. — Але вже немає.

 — Ви розлучилися? — тоді все зрозуміло, для чого майданчик у домі без дітей. 

— Ні, вона загинула, — ми якраз заходимо на другий поверх. 

Я зупиняюся, як укопана. Це так несподівано.

 — Мені дуже шкода, — кажу я. — Не треба було вам про це нагадувати…

— Ну, ти не знала. Я не ображаюсь, чи щось таке, — він раптом простягає руку до мого волосся.

Ми дуже близько, я не відсторонююся, бо все ще вражена його словами. Просто стою і дивлюся на нього. 

Він проводить по волоссю долонею, і майже одразу прибирає її:

— Нитка була. 

Але ніяку нитку не показує. Так і дивиться мені в очі. 

— Я випадково знайшла фото, — кажу , червоніючи. 

Його вираз обличчя похмурніє:

— Ти була в моєму кабінеті, Ярино. Фото є тільки там.

— Ні, я була в тій кімнаті, куди мене принесли одразу, — кажу я. — Я випадково туди зайшла…

— Це і є одна з кімнат мого кабінету, — він насуплено дивиться на мене. — Ти тут в гостях, а не хазяйка, щоб ходити всіма кімнатами. Що ти шукала?

 — Свій телефон, — відповідаю сердито. — Ви не мали права його забирати, мої рідні турбуються про те, куди я зникла, я нічого нікому не сказала, і в садочку ніхто не знає, чому Марти нема…

— Добре, завтра я буду вдома. Після сніданку я дам тобі телефон, але дзвонити будеш при мені, так тебе влаштує? 

 — Добре, — киваю я. Сердита на саму себе, ну от хто тягнув мене за язик. Я розслабилася від того, що він ніби почав по-людськи зі мною поводитися… А тепер, певно, за мною будуть ще дужче наглядати, і точно втекти уже не вийде. — Я піду до себе, добраніч. 

— Пробач. Не ображайся на мене, — каже він несподівано. — Це просто перестраховка.

 — Так, я розумію, — кажу я. — Мабуть, на вашому місці я б чинила так само…

— Сподіваюсь, тобі і дитині буде тут достатньо комфортно, ну, наскільки це можливо в нашій ситуації. Добраніч, Ярино.

— Добраніч,   — я відчиняю двері нашої з Мартою кімнати і чомусь озираюся через плече. 

Бачу, що Тимофій стоїть в дверях навпроти і теж дивиться на мене. Виходить, ми озирнулись одночасно. 

Знічено усміхаюсь і зачиняю двері. Серце чомусь б’ється дуже швидко, я дивлюся на себе у дзеркало і бачу, що очі дуже блищать. Сподіваюся, я не захворіла…