9. “Буду чекати…”

В якусь мить його погляд з паперів переходить на мене і наші погляди зустрічаються.

Я відчуваю, що червонію. В його очах ніби якесь запитання, він придивляється до мене, а я, у свою чергу, вивчаю його, намагаюся за виразом обличчя, якимись тоненькими зморшками тощо зрозуміти, що він за людина… Здається, я знаю його вже давно і водночас зовсім не знаю.

— Наче виходить цікаво, — кажу, щоб не мовчати. — Хочеш подивитись? Правда тут поки що не дуже що можна розібрати…

— Так, хочу, — він киває і встає з-за столу.

Підходить до мене і зазирає в мольберт через плече. Знов дуже близько, і знов я відчуваю його дихання на своїй шиї:

— Красива, — каже тихо, і ніби й не про картину, а... 

Мені зараз хочеться повернутися і обійняти його, припасти губами до його губ. Це бажання мене лякає і водночас викликає піднесення. Але я стою мовчки, не рухаюсь, тільки всім тілом відчуваю його присутність зовсім поряд. 

— Мені дуже подобається, — продовжує він пошепки. — Дуже шкода, що торкатись не можна… Тільки дивитись. 

І знов ніби каже зовсім не про картину. 

— Це буде твоя картина, тож ти зможеш торкатися до неї скільки завгодно, — кажу я, відчуваючи як по спині біжать мурашки. 

— Так, коли щось твоє, з цим дійсно дуже просто, — погоджується він, а потім його рука торкається мольберта. 

Я між ним і мольбертом і тепер ніби в невеличкій пасці. Але тільки з одного боку. І він все ще не торкається мене. 

— Хочеш спробувати сам нанести на цю картину якісь штрихи? — питаю я. 

Він секунду думає, а потім киває:

— Тільки якщо ти будеш керувати процесом, вести мою руку. 

— Добре, — кажу я і простягаю йому олівець, який досі стискала в своїй долоні. 

Він бере олівець і тепер і сам стоїть перед картиною. Знов зазирає мені в очі і не відводить погляду. 

Я кладу свою долоню на його і спрямовую рухи його руки. Відчуття таке, немов від його долоні струменить якась енергія, якої мені так не вистачало. Я ніби наповнююся силою і впевненістю, що тепер у мене все буде добре. 

— Ось, зовсім просто, правда? — кажу, усміхаючись і дивлячись йому в очі. 

— З одного боку просто, з іншого складно, — він теж усміхається, але якось трохи сумно.

— Життя взагалі складна штука, — кажу я. — Але іноді варто не ускладнювати його ще більше…

— Ти маєш рацію, — він трохи відсторонюється від мене і кладе олівець. — То що, тепер випʼємо трохи вина? 

— Вип’ємо, — погоджуюсь я. Я й так почуваюся, ніби п’яна, то вино вже не має завадити. 

— Сідай на диван, я зараз принесу підніс і келихи на кавовий столик, — говорить Тимофій і не чекаючи відповіді йде за вином.

Я сідаю на диван, відчуваю, що мої ноги ледь тремтять. У мене так завжди, коли я дуже хвилююся. 

Тимофій ставить келихи з закускою на столик, а сам сідає поруч.

Диванчик маленький, певно, взагалі антикварний, такий старовинний, як в кіно про королів і королев, тому його плече майже торкається мого. 

Коли ми піднімаємо келихи, Тимофій каже:

— За тебе, Ярино. Нехай все буде так, як ти хочеш, і твої мрії здійсняться…

— Дякую, — кажу я.  — Наразі єдина моя мрія…

Я думаю про нього і нічого з цим не вдієш. Він — моя мрія. Мабуть, я така зіпсована, що думаю, про чужого чоловіка, тоді, як мій невідомо де і невідомо що з ним. 

— Якщо ти мрієш про те, щоб звільнитись звідси… Я вже казав, ти вільна, Ярино. Я можу лише попросити тебе побути тут до вересня. Але тримати силою не стану. 

Я бачу, що йому не дуже легко даються ці слова. Коли він каже, що не стане тримати, то взагалі відводить погляд. 

— Я побуду, скільки потрібно, — кажу я. Мало не зізналася йому, добре, що він зрозумів мене по-своєму… — Про це можеш не хвилюватися. 

— Добре, — він киває і торкається своїм келихом мого.

Дзвін такий чистий і красивий, чомусь у мене одразу він асоціюється зі святом. Але все одно мені трохи сумно. Мені здається, що таких вечорів, як сьогодні, більше не буде. Може, станеться щось, що остаточно усе змінить, зробить несуттєвим. Тому мені так хочеться запам’ятати кожну хвилину сьогоднішнього дня, кожну мить поряд із ним…

Тимофій відпиває трохи вина, продовжуючи спостерігати за кожним моїм рухом. В якусь мить мені здається, що він або читає мої думки, або думає так само, бо його погляд зараз теж трохи сумний.

— Мені давно не було так добре, як зараз, — кажу я несподівано для самої себе… 

***

— Мені теж, — відповідає він, не відводячи від мене погляду. 

— Подобається позувати? — я намагаюся перевести все на жарт. 

— Подобається, коли ти дивишся на мене, — він киває ніби в підтвердження своїх слів. 

Продовжує пропалювати мене поглядом. Мені навіть здається, ніби він торкається мене навіть без дотиків, і я ніби дійсно відчуваю ці дотики його очей.