9. "Я маю повернути свої гроші"

Наступні декілька днів проходять відносно спокійно. Тимофій не повернувся через два дні, як обіцяв, але мені від того тільки спокійніше. Я нарешті заспокоююсь і можу думати тверезо. Кожен день я шукаю хоч якісь лазівки з цього будинку-пастки. 

Ми з Мартою багато часу гуляємо, і я розумію, що саме задній двір з закинутим майданчиком найменш захищене місце і відповідно найкраще для втечі. Та все треба добре спланувати…

Я погано сплю, хоч тут до нас ставляться добре. Але все ж я в клітці і не можу з цим змиритися. Вночі весь час спускаюсь на кухню і довго сиджу там за чаєм, намагаючись заспокоїти і впорядкувати свої думки. 

Ось і сьогодні коли я вже вклала Марту, я за звичкою спускаюсь на кухню. Сьогодні вона все не хотіла лягати і ледь заснула опів на дванадцяту. 

Коли я заходжу на кухню, то бачу за столом Тимофія. Він сидить перед порожньою чашкою чаю і щойно чує, як я заходжу, одразу підіймає погляд на мене:

— Привіт.

— Я не знала, що ви приїхали, — кажу я. — Вибачте, зараз піду до себе. 

— Ти щось хотіла. Цей дім — твій дім, поки ти тут, тож бери, що хотіла, — він бере чашку і видно згадує, що вона порожня, і знов ставить її на стіл.

— Так, я хотіла випити чаю, — кажу я і ще раз дивлюсь на його чашку. — Вам теж зробити? 

— Давай, — Тимофій киває. 

Я набираю води в елекрочайник і натискаю кнопку.

— Який чай ви любите? — запитую, щоб не мовчати. 

— Білий, — він усміхається. — Ну, білим він тільки називається, насправді, само собою, чай від назви білим на колір не стає. Він світло-зеленого відтінку.

— Я знаю, — кажу я. Знаходжу на поличі пачку. — Такий? 

— Так, такий, — Тимофій знов киває. — То що ви тут робили, поки мене не було?

— Нічого особливого, — я знизую плечима. — Гуляли на майданчику…

Хочу запитати, для кого він збудував той майданчик, і хто зображений на тому фото, проте не наважуюсь.  І недаремно. 

Коли він чує слово "майданчик", його усмішка зникає з обличчя. Він стискає порожню чашку в своїй руці, але нічого не відповідає.

— Чайник закипів, — я простягаю руку, і він віддає мені чашку. Поки я заварюю чай, ми обоє мовчимо. А потім я все ж запитую:

— Від Олега немає новин? 

— Ніяких, — він знизує плечима. — Він викинув мобільний. Можливо, навіть змився за кордон, бо мої люди не можуть його знайти.

 Мені аж мороз іде по спині при цих словах.

— А що буде з нами? — тихо запитую, дивлячись на свої долоні, які тримають чашку. 

—  Я обіцяв, що нічого з вами не зроблю, ця обіцянка все ще в силі, — Тимофій зітхає. 

 — Але ж не можемо ми вічно жити у вашому будинку, — з надією кажу я. — Може, ви все ж нас відпустите? А я поступово віддаватиму вам ті гроші.

— Я знайду його рано чи пізно. Думаю, до початку навчального року все вирішиться, — відповідає він. — А до того часу будете тут.

Бачу з виразу його обличчя, що сперечатися з ним немає сенсу. Він все одно нас не відпустить.

— Вирішили ваші робочі питання? — запитую із ввічливості. 

— Типу того, — він знов киває, а потім зазирає мені в очі. — Ти ненавидиш мене? 

 — Я? — це питання застає мене зненацька. — Ненавиджу? Не думаю, що це можна так назвати…

— Це добре, — відповідає він і відпиває чай. 

— Але іноді дуже злюсь на вас, — зізнаюся я. 

— Я маю повернути свої гроші, — він знов дивиться на мене. — Намагаюсь зробити це безболісно для тебе і твоєї дитини. 

 — Навіщо ви позичаєте гроші людям, в яких не впевнені? — я давно задавалася таким питанням. — Це що, такий бізнес? Типу отих мікрокредитних спілок? 

— Так, — погоджується Тимофій. — Моя компанія заробляє на подібному. Ну, це один з напрямків моєї роботи. Хороші відсотки, бо займи налом без записів в реєстрах.

— А якщо людина не може повернути борг, що з нею буде?