8. Напис на дереві

— Добре, — відповідаю, відводячи погляд. — А він сам живе? Без сім’ї? 

— У нього немає сімʼї, — вона теж відводить погляд. 

“А як же ця жінка на фото?” — хочеться запитати мені, але я розумію, що тоді видам те, що заглядала в шафу. Тому я мовчки киваю.

— Тоді я піду в свою кімнату, — кажу тихо. 

— Так, ідіть, — киває вона, а потім додає: — Тимофій — не погана людина, Ярино. Він не нашкодить вам з донькою.

— А можна нам погуляти на подвір’ї? — запитую я. 

— Так, авжеж, — каже вона. — На задньому дворі є дитячий майданчик, на ньому ще жодна дитина не гралася, думаю, Марті там сподобається.

 — Дякую, — кажу я. Знову виникає багато запитань — навіщо власнику будинку дитячий майданчик, якщо у нього немає сім’ї? Хоча, може, він не нас єдиних викрав і тримає в заручниках? Може, це в нього звичайна практика? 

Я повертаюсь і виходжу з кімнати. Що ж, з телефоном не вийшло, може, на подвір’ї нам пощастить більше…

Я йду до нашої спальні. Марта зіскакує з ліжка і підбігає до мене, обіймаючи:

— Ти повернулась…

— Так, звичайно, я ж обіцяла, що буду відсутня лише десять хвилин, — кажу я, цілуючи її в щічку. — Хочеш погуляти на подвір’ї? Мені сказали, там є дитячий майданчик. 

— Так, хочу, — киває вона, тримаючи мене за руку. 

— То ходімо, — я знову відчиняю двері, і ми йдемо до сходів, що ведуть на перший поверх. 

Біля вхідних дверей я бачу охоронця і запитую його:

— Можна нам погуляти на дитячому майданчику? 

— Шеф казав не випускати вас за територію, — відповів охоронець. — А майданчик на території. Тож якщо хочете, можете погуляти там.

— Дякую, — кажу йому, він відчиняє двері і випускає нас. 

Так добре опинитися на свіжому повітрі, навіть і за високим муром. 

Марта йде на майданчик, я бачу, що вона мало не вперше за ці два дні усміхається. 

Вона залазить на гірку, катається на гойдалках, а я сідаю на лавочку. Лавочка, на відміну від майданчика, виглядає менш сучасною і більш підходящою під стиль будинку.

На мене падає тінь від великого дерева, сонце не палить голову, але в якусь мить його положення змінюється.

Я розвертаюсь, щоб поглянути на дерево і можливо трохи пересісти, як раптом помічаю, що на стовбурі щось написано.

Я підходжу ближче і уважно придивляюся — і бачу ледве помітний малюнок, схожий на ті, які малюють школярі — серце, а в ньому дві літери “Т+М”.

Торкаюся пальцями шорсткої кори і думаю, скільки таємниць приховує цей будинок. Але я не хочу їх розгадувати, я просто хочу додому, хочу жити в спокої. 

Підходжу до паркану, але він високий, через нього не перелізти, та й охоронці, певно, стежать через камери. Тому знову повертаюся на майданчик. 

В голові крутяться різні думки. Може, написати записку, обв’язати нею камінець і перекинути через паркан? Але хтозна, чи хтось взагалі зверне на неї увагу… А от нас можуть за такий вчинок взагалі замкнути в кімнаті. 

Краще не робити дурниць… Може, коли Тимофій повернеться, поговорити з ним? Попросити відпустити нас додому? Пообіцяти, що нікуди не зникнемо? Адже він може бути іншим, не таким жорстоким, я ж бачила те фото.

Раптом він погодиться? 

Усвідомлюю, що тішу себе марними надіями, але все одно не можу не сподіватися на краще...