8. Портрет з натури

Я думаю, що мені треба поговорити з Тимофієм і подякувати за цей подарунок. Його вчинок дійсно вразив мене, адже раніше всі мої рідні вважали моє захоплення живописом чимось несерйозним. Олег ніколи не цікавився тим, що я малюю. Мама бурчала, що дарма я пішла навчатися на вчителя малювання, це фах, який не дозволяє займатися репетиторством, “от якби англійська чи математика…”

Кажу Марті: 

— Побудеш хвилинку сама, мені треба ненадовго вийти? 

— Так, добре, — киває вона. — А можна я візьму альбом?

— Бери, — усміхаюсь я. — І олівці можеш узяти. 

Потім виходжу з кімнати. Куховарка казала, що Тимофій зараз у себе, а потім поїде на роботу. Може, вже й поїхав? І все ж варто спробувати зайти, раптом він ще вдома. 

Я підходжу до тієї кімнати, яка, як він говорив, є другою частиною його кабінету. Відчиняю двері і зазираю досередини. 

Тимофій сидить за столом. Він одразу відривається від документів і дивиться на мене:

— Привіт. 

— Привіт, — кажу я. — Хотіла подякувати за подарунки. 

— Тобі сподобалось? — він встає з-за столу і підходить ближче до мене. 

За якусь мить між нами вже майже не залишається простору. Він дивиться мені прямо в очі, немов зазирає в душу. 

— Так, — відповідаю я. — Навіть не очікувала… Особливо після того, як я повелася з тобою не так, як ти того хотів…

— Ну, я не збираюсь наполягати чи змушувати, я не з таких людей, — він уважно дивиться на мене. — Але мені хотілось зробити щось для тебе.

— Це найкраще, що ти міг зробити, — я усміхаюся. — Чесно, відчуваю себе дитиною, яка несподівано отримала подарунок від Святого Миколая! 

— Хочу, щоб дні, які ти проведеш тут, ти запамʼятала як щось хороше, а не погане, — він теж усміхається, але його усмішка здається мені дещо сумною. 

— Ми трохи засмутилися, не побачивши тебе на сніданку, — кажу я.  — Не хотілося б, щоб ти мене уникав, я буду почуватися винною. Якось хочеться тобі віддячити…

— Вважай це просто вибаченнями за всю цю ситуацію, я не мав забирати вас до себе. Тож ти мені нічого не винна, Ярино, — він зазирає мені в очі. 

— І все ж мені хотілося б залишити тобі якусь згадку про себе, — ця ідея приходить раптово, і я одразу випалюю. — Може,  я намалюю твій портрет? 

— Ти серйозно? — здається, його дивує моя пропозиція.

Він виглядає навіть дещо розгубленим, я таким його ще не бачила. Навіть ніби помолодшав на років пʼять. 

— Так, ну, я, правда, не якась супер-художниця, але портрети у мене завжди добре виходили. 

— Добре, я не проти, — врешті-решт каже Тимофій. — Я теж хотів би мати щось на згадку про тебе, портрет твоєї руки підійде. Скільки часу на це треба, як це взагалі відбувається? — здається, його дійсно зацікавлює ця моя пропозиція.

— Ну, думаю, поскільки ти зайнята людина, то можеш попозувати впродовж кількох днів потроху, а я постараюся впоратися швидше, — я усміхаюся. 

— Добре, — він киває. — Коли ти хочеш почати? 

 — Можна сьогодні увечері? — замислено кажу я. — Якщо, звісно, у тебе буде час. 

— Добре, давай після вечері, — погоджується Тимофій. — Тут, в кабінеті? 

— Так, я прийду сюди після вечері, — кажу я і раптом червонію. Відчуваю себе школяркою, яка сама напросилася на побачення, і тепер соромиться цього.  — Вибери одяг, у якому хочеш бути зображеним на портреті. Можна створити будь-який образ, який тобі подобається. Також можу зробити будь-який фон…

— Домовились, — він знов киває. — Буду чекати вечора, Ярино. 

— Так, до вечора, — кажу я. Серце раптом починає битися швидше, ніж звичайно. Але сподіваюся, Тимофій не помітив мого хвилювання…

***

Хоч нам і дозволили ходити куди завгодно, сьогодні ми залишаємось вдома. Гуляємо на майданчику, я малюю з малою і читаю, але все одно знаходжусь ніби не тут. Весь день я сама не своя, це помчає навіть Марта:

 — Мамо, перегорни вже ту сторінку, чи ти вже не хочеш читати? 

— Ой, вибач, я замислилась, — кажу я. Продовжую читання, але в голові все ще крутяться думки про сьогоднішній вечір. 

— Ти знову думаєш про тата? — вона уважно дивиться на мене. — Він так і не подзвонив, так? 

— Ні, — я хитаю головою. Якщо чесно, то я вже якось переконала себе, що Олег більше не з'явиться. Мабуть, справді виїхав за кордон чи втік у якесь глухе село і вичікує там, поки буде безпечніше. Навряд чи він переймається нашею долею, а от Марта сумує за ним…

— "Ні" не подзвонив, чи "ні" в сенсі не думаєш? — вона торкається моєї долоні. 

— “Ні”, не подзвонив, — швидко кажу я. — Але, мабуть, ще подзвонить. 

— А якщо не подзвонить? — її очі наповнюються сльозами, але вона не плаче. — Я йому вже не потрібна… 

— Ну що ти, — кажу я. — Звісно, потрібна. Може, він загубив телефон і не знає напам’ять мій номер? 

— Думаєш? — вона обіймає мене.