6. "Я люблю справедливість".

— У мене хороші батьки, — Марта розгублено дивиться на нього. — А ви нехороший! 

— Хороші батьки не кидають дитину і дружину і не втікають від того, кому винні гроші, — хмикає Тимофій. — А твій тато тебе кинув.

— Відчепіться від дитини,  — тут уже я не витримую. — Чи вам подобається знущатися з нас? 

— Я ні з кого не знущаюсь, — тепер Тимофій пропалює поглядом мене, а не малу. — Просто констатую факт.

 — Від того, що ви це постійно повторюєте, гроші не впадуть на вас із неба, — якби я була сама, то певно б, повернулася і пішла назад до своєї кімнати, але я з Мартою, їй треба поїсти, тому сідаємо за стіл. 

—  Смачного, — каже Тимофій і починає їсти свою яєшню. 

Нам з малою теж ставлять  смажені яйця, а окрім того на столі стоять пластівці і холодне молоко, а також заварник з чаєм.

— Якщо хочеш кави, позаду тебе є кавомашина, — він киває на стільницю за моєю спиною.

 — Я вип’ю чаю, — кажу я.

Марта їсть, а я не можу проковтнути ні шматочка. Коли нервую, то зовсім втрачаю апетит. Тому лише п’ю чай. 

Тимофій періодично поглядає то на мене, то на Марту.

— Обличчя їй протри, — він киває на малу, але знов дивиться на мене. 

Я витираю рота Марті серветкою. Вона сердито дивиться на Тимофія, але нічого не каже. Мабуть, вирішила бойкотувати його, як і я. 

Він так бісить мене, що словами не передати. Не пам’ятаю раніше, щоб на когось гнівалася так сильно, як на нього. Він забрав у нас наше звичне життя, змусив жити за своїми правилами, та ще й насміхається з нас. 

 — Дякую, — тихо каже Марта, відсовуючи тарілку. Я наливаю їй чай.

Раптом бачу, що по її щоках котяться сльози. 

 — Ти чого? — питаю пошепки.

 — Я хочу додому, — так само тихо каже вона, не перестаючи плакати. — До тата хочу…

Тимофій спостерігає за цією картиною, трохи підтиснувши губи, а потім каже:

— Щойно твій тато віддасть борг, підете до нього. Вважайте, що ви тут просто гості. Я ж казав, що нічого поганого вам не зроблю. Поживеш в нормальних умовах, поїси нормальну їжу, що тобі не так? 

 — У нас вдома теж нормальна їжа, — каже мала, втупившись у стіл. — Мама готує краще, ніж ви…

— Так це не я готував, — він усміхається. — А куховарка. Навряд твоя мама готує краще ніж професійна куховарка, — він кидає на мене глузливий погляд, а потім знов дивиться на малу. — Ти просто мала вперта дитина, яка хоче додому. Я розумію тебе, але твій батько винен мені купу грошей, тож всім нам треба якось змиритись зі спільним проживанням, поки він не поверне мені все, що винен.

 — Він поверне, — каже Марта. — Бо він  нас любить. А тебе ніхто не любить, тому ти такий злий!

Я чую, як вона перейшла на “ти”, але не виправляю, думаю, він не заслуговує того, щоб звертатися до нього з пошаною. 

— Я взагалі не вірю в усю цю "любов". Єдина справжня любов можлива між матірʼю та дитиною, хіба що це. Між чоловіками і жінками любові не існує, тільки потяг, — він знизує плечима.

— Який потяг? — запитує Марта здивовано. — Той, що по рейках їздить? 

Тимофій хмикає, приховуючи сміх.

— Ні, не такий потяг. Ну, то тобі хай мама пояснює, — він переводить погляд на мене. 

 — Тимофій жартує, — кажу я. — Марто, ти вже попила чай? Підемо до нашої кімнати. 

 — Ні, він серйозно казав про потяг, — сперечається мала. — Не жартував!

 — Ну добре, раз мама не хоче пояснювати, я поясню, — він усміхається. — Потяг — це коли хочеться людину цілувати, обіймати, тримати поруч і щоб ніхто інший її не торкався. От твій тато навряд має потяг до мами, раз так просто кинув її тут. Він розумів, що може трапитись…

 — Навіщо ви постійно налаштовуєте дитину проти батька? — скипаю я. Мені хочеться вхопити чайник і шпурнути Тимофію в голову. Ледве стримуюся, щоб цього не зробити. 

— Я люблю справедливість, — він знову знизує плечима.

Спокійний, як удав, усміхається ще, ти диви на нього! 

Цієї миті ми чуємо, як телефон Тимофія, який лежить на столі екраном униз, починає вібрувати.

Тимофій хмуриться, бере телефон, перевертає його до себе і одразу прикладає до вуха, приймаючи виклик.

— Слухаю, — каже він коротко, потім деякий час мовчить, але вже зовсім скоро відповідає: — Якщо вони не встигнуть вчасно, їм кінець, так і передай. Добре, подзвони мені завтра, щоб прозвітувати...