5. Це був не сон...

Я прокидаюсь від того, що сонце з вікон світить прямо на моє обличчя. Одразу розплющую очі і мружусь від якскравого світла. Бачу, що Марта все ще спить, пригорнувшись до мене. 

Хочу за звичкою взяти телефон і подивитись, яка година, але згадую, що тебефон в мене відібрали.

Одразу насуплююсь, згадуючи про людину, яка все це з нами робить. Яка заперла нас в стінах свого будинку, ніби ми не люди, а якісь його речі чи іграшки. 

Буквально за мить в двері стукають і я підхоплююсь із ліжка, обсмикуючи на собі сукню.

— Заходьте, — це виглядає якось тупо, адже це я в чужому домі, а він на власній території…

Двері відчиняються і я бачу, що прийшов сам хазяїн будинку. В нього в руках було два новенькі величезні чемодани:

— Тут мої люди прихопили ваші речі з квартири, — він закочує чемодани до кімнати. — З ними вам буде комфортніше. 

— Якось не дуже добре вдиратися до чужої квартири, — кажу я. 

— Якось не дуже добре втікати з чужими грошима, — хмикає він, повторюючи мій тон. — А твій чоловік так і зробив.

— То вам треба було викрадати його, — суплюся я. 

— Так би і зробив, якби знав, де він, — він знизує плечима і я помічаю, що роздивляється мене. 

Його погляд ковзає нижче обличчя, до сукні десь в районі декольте, і затримується там.

— Я заявлю в поліцію, — чомусь цей його погляд ще дужче мене злить. — Утримання силоміць — це кримінальний злочин, вас посадять!

— Добре, заявиш, — киває Тимофій. — Але тільки коли я отримаю назад свої гроші. А до того ти будеш жити тут. 

Розумію, що сперечатися з ним немає сенсу. Беру валізу, відкриваю її і дістаю сукню, що лежить згори.

 — Мені треба перевдягнутися, — кажу з натяком на те, щоб він пішов. 

— Вперед, — він усміхається і схрещує руки на грудях. 

Дивиться з викликом, погляду не відводить, як же він мене бісить в цей момент!

 — Тільки після того, як ви заберетесь звідси! — відповідаю. 

В цю мить краєм ока помічаю, що Марта займає сидяче положення на ліжку і дивиться на нас із Тимофієм сонними оченятами.

— Спускайтесь на сніданок за десять хвилин, — врешті-решт каже він, відводячи від мене погляд і відвертаючись до дверей. — Не запізнюйтесь, — на цих словах він покидає кімнату.

— То це був не сон… — зітхає Марта, дивлячись на мене. — Нас правда посадили в цю кімнату як в тюрму…

 — Так, сонечко, — я сідаю поруч із нею і обіймаю її. — Може, скоро нас випустять…

Мій голос тремтить, і я відчуваю, що Марта не вірить мені. 

— Тато має прийти за нами, правда? — вона зазирає мені в очі. — Він нас врятує…

— Звичайно, — гладжу її по голові. — Він скоро повернеться, і все буде так, як раніше.

Кажу це і розумію, що як раніше вже не буде ніколи… Олегова брехня завжди стоятиме між нами, навіть коли він все залагодить, і нас із Мартою випустять з цього клятого будинку. Чи зможу я його пробачити? Чи зможу вдавати, що нічого не сталося, і у нас дружна, любляча сім’я? Я не знаю…

Врешті-решт ми вмиваємось і вдягаємось, а потім таки йдемо на той сніданок. Спускаємось вниз, мала ховається за мене. Дворецький показує на одні з дверей і ми проходимо в них.

Ми бачимо, що стіл вже накритий. Тут є млинці з різними джемами, а також молоко з пластівцями, чай і кава.

Тимофій сидить за столом, у нього на тарілці лежить яєшня, яку він ще, схоже, не починав їсти.

— Попрошу на сніданок більше не запізнюватись, — каже він до нас. — Сідайте. 

— Добрий день, — похмуро говорить Марта, дивлячись на Тимофія. — Смачного! 

Він якось дивно дивиться на неї. Трохи насуплено, з-під лоба, а потім все ж каже:

—  І тобі. Вам, — додає в останню секунду, перевівши погляд на мене.

Я ж уперто мовчу. Вирішую більше не говорити з ним. Може, коли він побачить такий бойкот, передумає тримати нас у своєму будинку. 

— Бачу, ти, Марто, вихована дівчинка, не зважаючи на те, які в тебе батьки. Це похвально, — він трохи примружує очі, продовжуючи дивитись прямо на мене...