4. Знову разом

Я піднімаю з дивану свою сумочку.

 — Телефон мені не можна взяти? — кажу, дивлячись на мобільний у його руці. 

— Я думаю, поки що не варто, — він хитає головою. 

У мене була думка, що коли він дозволить залишити мобільний, я спробую викликати поліцію. Але, навіть якби була така можливість, я не знаю ні адреси, ні жодних подробиць того, де перебуваю. Всю дорогу я проспала під дією якихось препаратів, вікна тут закривають щільні штори…

— Добре, — зітхаю, думаючи про те, що навряд чи мені вдасться звідси так просто вибратися. Схоже, Тимофій усе добре продумав. Тепер мені потрібно бути поряд із донькою, робити все для того, щоб перебування в полоні не стало для неї сильним стресом.

А Олег обов’язково нас витягне звідси, я в цьому не сумніваюся ні на мить. Так, він наробив помилок, але все одно любить нас. Ми важливі для нього…

Він показує мені жестом, щоб я йшла за ним, і відчиняє двері в коридор. Я виходжу з кімнати і опиняюся в досить довгому коридорі, освітленому лампами під стелею. Лише в кінці цього коридору є вікно, але  за ним темрява, бо надворі ніч. 

Тимофій відчиняє двері однієї з кімнат і каже: 

— Тепер ця кімната твоя. 

Щойно двері відчиняються, я бачу доньку. Вона зіскакує з ліжка і кидається до мене:

— Мамо, двері були зачинені…

 — Все добре, — я обіймаю її, цілую налякані оченята. — Я тебе ніколи не залишу саму, обіцяю…

— Добре, — мала притискається до мене.

Озираюся на Тимофія, який все ще стоїть біля дверей, і сердито кажу:

 — Бачите, як вона налякалася? Ви казали, що Марта спить, але вона не спала, була тут сама!

— Вона лежала мовчки, — хмикає він. — Добре, облаштовуйтесь. Ваші речі привезе моя людина, побачимось за сніданком, — на цих словах Тимофій виходить з кімнати і залишає нас з донькою вдвох.

Я сідаю на ліжко, Марта міститься поруч, поклавши голову мені на коліна. 

— Давай будемо лягати спати, — кажу я доньці. 

— Мамо, я хочу додому, — шепоче мала. 

— Скоро нас відпустять додому,  — кажу я не дуже впевнено. Думаю, чи не покине Олег нас тут. Якщо не знайде грошей, то може виїхати за кордон чи заховатися десь у іншому місті. Що тоді буде з нами? 

Але доньці й так несолодко, їй не потрібно знати про мої переживання. Тому я усміхаюсь їй, вкладаю на подушку і вкриваю ковдрою. 

А сама не можу змусити себе лягти, та й точно не зможу заснути. Я не довіряю Тимофію і його людям. Може, буду так сидіти всю ніч…

— Добраніч, — кажу до Марти, гладячи її по пухнастому волоссю. 

— Я люблю тебе, мамо, — вона шмигає носом і лягає в ліжко, так і не відпускаючи моєї руки.

— Я теж дуже тебе люблю, — я відчуваю, як на очі навертаються сльози, але стараюсь не заплакати. — Я говорила з татом, він приїде і забере нас, але трохи пізніше. 

— Добре, — вона пригортається до мене і прикриває очі.

Я думаю, що лише на хвилину покладу голову на подушку поряд із нею і заплющу очі. А потім знову сяду і буду так сидіти всю ніч, щоб із нами не сталося якоїсь несподіванки.

Проте варто моїй голові торкнутися подушки, як повіки стають важкими, думки плутаються, а ще за мить я поринаю в глибокий сон…