4. Дивне фото

Тимофій хмуриться, коли каже ці слова, і мене це лякає.  Я відчуваю, що боюсь його. Від першої зустрічі було зрозуміло, що він небезпечний, але зараз, коли він каже, що комусь кінець…

— Ти сварив своїх робітників? — раптом запитує Марта, щойно Тимофій відключає дзвінок і кладе телефон на стіл екраном вниз. — Вони погано працюють?

— Типу того, — киває Тимофій і переводить погляд на мене. — Мене не буде два дні, не робіть дурниць.

Я відчуваю полегшення. Може, за два дні Олег щось придумає. А може, нам вдасться втекти? Адже це не в’язниця, звичайний будинок. Якщо, наприклад, вилізти у вікно на першому поверсі? Або знайти телефон і викликати поліцію? Одним словом, за його відсутності руки будуть більш розв’язані. 

— Олег не дзвонив? — запитую я. 

— Ні, — Тимофій хитає головою. — І якщо так і не обʼявиться, я сам його знайду. 

— Добре, — кажу я. Треба з усім погоджуватися, може, тоді нас не будуть дуже пильно охороняти. 

Він киває, допиває каву і йде з кухні. 

Марта теж доїдає і допиває, а потім дивиться на мене.

— Ходімо до нашої кімнати, — кажу я. — Здається, там є твої іграшки і розмальовки, в сумці. 

Вона киває і ми встаємо зі столу, після чого йдемо до кімнати.

Я стою біля вікна. Намагаюся зрозуміти, де знаходиться будинок, але не бачу нічого, що допомогло б визначити район, у якому ми знаходимось. Може, це взагалі якесь село? Бачу лише великий кам'яний мур і дерева за ним. 

Тоді уважно оглядаю кімнати. Мабуть, тут є камери? Але я гадки не маю як їх вичислити і відімкнути. Хоча, якщо відімкнути, то охорона зразу це побачить. Значить, треба поводитися так, щоб не викликати підозри, і перестати виглядати у вікно. 

Марта сидить за столом і малює. Я беру якусь книгу і вдаю, що читаю. Хоча не розумію ні слова з того, що там написано. 

Раптом чую за вікном шум двигуна. Підходжу і знову визираю, і бачу, як велика чорна автівка виїздить з двору. Мабуть, це Тимофій. Охоронець зачиняє ворота, і знову на подвір’ї стає тихо. 

— Марто, посидиш трохи сама? — питаю я. — Я зараз повернусь. 

— Ти куди? — вона бере мене кінчиками пальців за рукав і дивиться в очі.

— Подивлюся будинок,  — кажу я. — Не хвилюйся, мене не буде тільки десять хвилин. Я дивитимусь на годинник, добре? 

— Добре, — вона киває і відпускає мене, опускаючи очі.

Я відчиняю двері, радіючи, що вони не замкнені. Стою в порожньому коридорі, не знаючи, що робити далі. Де Тимофій може тримати мій телефон? Може, десь у себе в кабінеті? Або в тій кімнаті, в якій я тоді прокинулась, там я говорила з Олегом, і потім Тимофій забрав у мене мобільний. Може, він десь у тій кімнаті й лежить? 

Я приблизно прикидаю, де знаходиться та кімната. 

Підходжу і відчиняю двері, кімната порожня. Озираю усі куточки, відчиняю дверцята шафок. Раптом на підлогу падає фото. Я піднімаю його, тримаючи обережно, за кутик. 

Бачу Тимофія, хоча він виглядає молодшим, не таким суворим, як зараз. Поруч із ним  — молода жінка з довгим світлим волоссям. Вона вагітна, немає сумніву. Тимофій обіймає її за плечі і дивиться на неї, а вона щасливо усміхається в камеру. 

Значить, у нього самого є дружина і дитина? Тоді де вони? Може, в іншому будинку? 

Я зітхаю. Чи може чоловік, який має власну сім’ю, бути таким жорстоким? Мабуть, може. Адже ми з Мартою — чужі йому люди, а для нього найважливіше — гроші. 

Раптом я чую в коридорі кроки. Швидко кладу фото на поличку, і зачиняю шафу. Цієї ж миті двері відчиняються, і заходить жінка з пилососом. Вона здивовано поглядає на мене. 

— Я переплутала двері, вибачте,  — кажу я. 

— Краще вам не гуляти цим будинком, — вона зітхає. — І тим паче не ходити в кабінет чи спальні Тимофія. Ані в колишню, ані в теперішню…

***

— Добре, — відповідаю, відводячи погляд. — А він сам живе? Без сім’ї? 

— У нього немає сімʼї, — вона теж відводить погляд. 

“А як же ця жінка на фото?” — хочеться запитати мені, але я розумію, що тоді видам те, що заглядала в шафу. Тому я мовчки киваю.

— Тоді я піду в свою кімнату, — кажу тихо. 

— Так, ідіть, — киває вона, а потім додає: — Тимофій — не погана людина, Ярино. Він не нашкодить вам з донькою.

— А можна нам погуляти на подвір’ї? — запитую я. 

— Так, авжеж, — каже вона. — На задньому дворі є дитячий майданчик, на ньому ще жодна дитина не гралася, думаю, Марті там сподобається.

 — Дякую, — кажу я. Знову виникає багато запитань — навіщо власнику будинку дитячий майданчик, якщо у нього немає сім’ї? Хоча, може, він не нас єдиних викрав і тримає в заручниках? Може, це в нього звичайна практика? 

Я повертаюсь і виходжу з кімнати. Що ж, з телефоном не вийшло, може, на подвір’ї нам пощастить більше…

Я йду до нашої спальні. Марта зіскакує з ліжка і підбігає до мене, обіймаючи: