2. Віддана дружина лудомана

— Гей, не треба додавати щось від себе, — чоловік висмикує у мене мобільний і прикладає його до вуха. — Слухай сюди, придурку. Я не з тих людей, хто погрожує жінкам і дітям. Я нічо не зроблю з твоєю дружиною і дитиною, але і не відпущу їх. Вони будуть жити у мене, аж допоки ти не віддаси мені борг. 

Чоловік замовкає, видно, слухає, що відповість Олег, а потім говорить:

— Добре. Сподіваюсь, тепер ти будеш на звʼязку і не ігноруватимеш мої дзвінки. Чекатиму на гроші. Тільки коли повернеш все з відсотками, я віддам твоїх дівчат, — каже він і відбиває виклик, а потім дивиться на мене:  — Ну що, впевнилась, що твій чоловік не такий паїнька, як ти думала?

— Він любить нас, — кажу я, відводячи погляд. — А з вашого боку дуже підло було нас викрадати і утримувати тут силою…

— Інакше він мене ігнорував. Я б міг ще зробити щось з ним самим, але тоді хто буде повертати борг? — він знизує плечима. — Люди чого тільки не роблять заради грошей. Хоча, буду відвертим, я практично й не сподівався, що він тобі відповість. Думав, змінить номер і ігноруватиме, бо ви йому не так вже й потрібні. Якби були потрібні, він би не грав.

Я думаю, що може то я винна, що Олег грав. Може, не давала йому достатньо любові і турботи, занадто багато часу віддавала роботі. Може, мені треба було частіше розмовляти з ним, запитувати, що в нього на душі…

— Але ви помилились, ми йому потрібні! — кажу я з якоюсь навіть гордістю. 

— Віддана дружина лудомана, як це романтично, — він кривиться. — Ну, тепер подивимось, наскільки відданий він. Може, тепер він змінить номер і зникне з міста. А те все казав просто щоб тебе заспокоїти.

— Мабуть, вас ніхто ніколи не кохав, — кажу я, хоч і розумію, що краще не провокувати свого викрадача, але мені надто образливо чути його припущення, що Олег може зараз покинути нас. 

— Не кохав, — погоджується він якось аж надто легко. — Але воно й на краще. Я нічого не очікую від людей і покладаюсь на себе. Тобі б не завадило теж навчитись подібному. Бо з таким "коханим" чоловіком ти потрапиш ще не в одну халепу. І ти, і твоя дитина.

— Відпустіть нас додому, — кажу я тихо. — Обіцяю, що не втечу нікуди, ми з Олегом знайдемо гроші і все повернемо. 

— Ти будеш жити тут, Ярино. Просто змирись. Якщо ти так віриш в свого чоловіка, то взагалі не розумію, чому переживаєш. Він знайде гроші і я вас відпущу, — він знизує плечима.

— Але Мартин дитсадок, і моя робота… — кажу я і розумію, що це смішно, адже зараз літо і я все одно у відпустці. Та й у дитсадку половини дітей немає, ніхто і не замислиться про відсутність Марти, подумає, що ми поїхали на море чи до бабусі…

— Подзвониш в садок, скажеш, що поїхала кудись з дитиною, це не проблема. А школа зараз не працює, не намагайся мене обманути, я все про тебе знаю, Ярино, — він насуплюється.

Отже, він вистежував мене, знав усе про мене… Я почуваюся так, немов на мені зараз немає одягу. Все моє життя, яке досі здавалося таким звичайним, зараз немов недосяжна мрія…

— Якщо будеш нормально поводитись, то проведеш цей час в комфорті, — додає він. — Якщо ж викинеш якийсь номер… Намагатимешся звернутись в поліцію, чи ще кудись, або спробуєш втекти, то мені доведеться діяти жорсткіше.

Я думаю про те, що не варто сперечатися. Це ж не якась в'язниця. Якщо приспати його пильність, здаватися слухняною, то може, нам із Мартою вдасться втекти звідси. 

— Добре, — кажу тихо. — Я вас зрозуміла. 

— Прекрасно, — він киває. — Тоді зараз я проведу тебе до твоєї доньки…

***

Я піднімаю з дивану свою сумочку.

 — Телефон мені не можна взяти? — кажу, дивлячись на мобільний у його руці. 

— Я думаю, поки що не варто, — він хитає головою. 

У мене була думка, що коли він дозволить залишити мобільний, я спробую викликати поліцію. Але, навіть якби була така можливість, я не знаю ні адреси, ні жодних подробиць того, де перебуваю. Всю дорогу я проспала під дією якихось препаратів, вікна тут закривають щільні штори…

— Добре, — зітхаю, думаючи про те, що навряд чи мені вдасться звідси так просто вибратися. Схоже, Тимофій усе добре продумав. Тепер мені потрібно бути поряд із донькою, робити все для того, щоб перебування в полоні не стало для неї сильним стресом.

А Олег обов’язково нас витягне звідси, я в цьому не сумніваюся ні на мить. Так, він наробив помилок, але все одно любить нас. Ми важливі для нього…

Він показує мені жестом, щоб я йшла за ним, і відчиняє двері в коридор. Я виходжу з кімнати і опиняюся в досить довгому коридорі, освітленому лампами під стелею. Лише в кінці цього коридору є вікно, але  за ним темрява, бо надворі ніч. 

Тимофій відчиняє двері однієї з кімнат і каже: 

— Тепер ця кімната твоя. 

Щойно двері відчиняються, я бачу доньку. Вона зіскакує з ліжка і кидається до мене:

— Мамо, двері були зачинені…

 — Все добре, — я обіймаю її, цілую налякані оченята. — Я тебе ніколи не залишу саму, обіцяю…

— Добре, — мала притискається до мене.

Озираюся на Тимофія, який все ще стоїть біля дверей, і сердито кажу: