2. Отже, це правда

Він назвав моє ім'я, значить, точно не переплутав з кимось іншим. Але я чудово знаю свого чоловіка. Ми разом ще зі студентських часів, одружилися відразу після того, як отримали дипломи. Правда, я пішла працювати в школу, а Олег не став вчителем, працює менеджером у одній великій фірмі, добре заробляє, його от-от мають підвищити. У нас є квартира, хоч і невелика, але своя власна, є машина. Ми цілком благополучна родина.

— Що ви маєте на увазі? — я витріщаюся на цього дивного чоловіка нерозуміючим поглядом. 

— Він програв крупну суму. Мав віддати гроші вчора, не віддав, — чоловік знизує плечима. — Ще й заліг десь на дно, певно, залишив тебе і малу, бо не так вже ви йому й потрібні. Чи, принаймні, менше, ніж гроші.

— Він нікуди не заліг, поїхав у відрядження, — я спиняюся очима на годиннику над столом. Уже майже одинадцята вечора. — Олег вже давно вдома, відпустіть нас, я поговорю з ним, це якась прикра помилка…

— Такими казочками він тебе годує? — хмикає чоловік. — А що як я скажу тобі, що його звільнили ще два тижні тому? — він схиляє голову на бік і спостерігає за мною. 

Я ковтаю слину. Настільки вражена, що не можу й слова вимовити. 

— Олег мені нічого не казав, — бурмочу настільки тихо, що хтозна, чи він мене чує. 

— Авжеж, не казав, — киває чоловік з розумінням і встає з-за столу. — Ніхто б не захотів зізнаватись, що програв всі гроші, що втратив роботу через постійні ігри.

Він наближається до мене. Дивиться прямо в очі, а я відчуваю, як його аура тисне на мене. Він сильний і небезпечний… Це відчувається в кожному його кроці, в його поставі, в погляді, абсолютно в усьому. 

Підходить дуже близько, майже занадто, я хочу зробити крок назад, але за мною диван. 

— Я знайду гроші, — белькочу я, намагаючись не дивитися йому у вічі. — Скільки треба? Я спробую все повернути, тільки відпустіть нас з Мартою…

— Чотири ваші квартири, — шепоче він мені в губи. — Де вчителька зможе взяти такі гроші?

Я не можу осягнути сказаного ним, тільки лихоманково згадую минуле. Як я могла не знати, що Олег грає? Я завжди вважала, що таких людей, як наркоманів, видно здалеку. Але мій чоловік був цілком нормальним. Так, іноді казав, що йде  посидіти  в барі з друзями, але який чоловік не поводиться так само? Іноді їздив у відрядження. Іноді затримувався на роботі трохи довше. Але нічого такого, що змусило б мене замислитися. Чи то я така дурна, що не помічала тривожних “дзвіночків”? 

— Я візьму кредит, — відповідаю зрештою. 

— Ні, — каже він. — Ніхто не дасть тобі такого кредиту, це раз. Друге — це не ти винна мені гроші, а твій чоловік. Тому він і платитиме.

— Можна, я подзвоню йому? — запитую я благально.  — І можна мені до моєї доньки? Мабуть, їй страшно без мене…

— Твоя донька спить, все добре, — він зітхає. — На, — він дістає мобільний і набирає чийсь номер. — Але він не відповідає. Хоча… Подзвони йому зі свого номеру. Якщо він і тобі не відповість, я відправлю за ним своїх людей. 

Я озираюся, шукаючи свою сумочку. 

— Мабуть, це просто якесь непорозуміння, він зараз приїде і забере нас, — кажу, коли знаходжу сумку на дивані і дістаю мобільний. 

— Якщо не віддасть гроші, то не забере, — каже чоловік спокійним тоном. 

— Що ви з нами зробите? — я зупиняю руку з телефоном на півдорозі. 

— Поки що нічого, — він знову знизує плечима. — Ви будете моїми гостями, допоки твій чоловік не віддасть борг і відсотки. 

Я знову ковтаю слину, дуже хочеться пити. Набираю номер Олега. Слухаю довгі гудки. Один, другий, третій…

— Ярино, це ти, — чую я його голос. — Я дзвонив… Подумав дещо погане. Ви вдома? Не відчиняй двері, а краще взагалі їдь з міста… Я потрапив в халепу, мені дуже шкода…

— Навіщо ти збрехав мені про відрядження? — запитую я. — Це не ти, це ми з Мартою потрапили у халепу, з твоєї вини! 

— Я хотів позичити грошей у брата… Я облажався… Знав, що не треба було грати, але я так напився і увійшов в азарт, — він зітхає. — Будь ласка, їдь із міста прямо зараз. Викликай таксі і їдь. Краще в якесь село. А ще зміни телефон.

— Я не можу нікуди поїхати, твої кредитори нас не пускають, — я схлипую. — Знайди і віддай ті кляті гроші, якщо не хочеш, щоб із нами сталося щось погане…