1. Викрадення

Ми з Мартою виходимо з дитсадочка. Надворі теплий погожий літній день, попереду вихідні. Настрій в обох чудовий. 

— Зараз зайдемо в супермаркет, купимо продукти і поїдемо додому, — кажу я, усміхаючись доньці. — Що ти хочеш на вечерю?  

— Тато ж сьогодні повернеться з відрядження, може, приготувати його улюблену страву? — пропонує Марта. — Качку з картоплею. 

— Точно, так і зробимо, — відповідаю я. Від думки, що Олег скоро повернеться, на душі стає тепліше.  — А завтра поїдемо всі разом на пляж, як тобі ця ідея? 

— Ура! Пляж! — весело говорить вона. — Тато кидатиме мене в воду, щоб я вчилась пірнати!

— Думаю, так, — кажу я неуважно, бо думаю, що ще треба купити. Здається, цукор закінчився. І сміттєві пакети…

***

Виходячи з торгівельного центру, куди Марта таки мене заманила, беру доньку за руку, бо попереду дорожній перехід. Звичайно, тут є світлофор, але все одно краще підстрахуватися. Вона ще мала, а деякі водії гасають, незважаючи на правила…

Вулиця практично безлюдна, машин нема, людей теж… Вже сутеніє, треба було забрати Марту трохи раніше, і може, не скорочувати шлях… 

Думаючи так, я прискорюю крок. Ми переходимо дорогу і завертаємо за кут, вже майже вийшли на нормальну дорогу, коли раптом біля нас зупиняється машина.

Йду далі, намагаючись ігнорувати машину, але краєм ока бачу, як з неї виходять двоє чоловіків. Я переходжу майже на біг, тягнучи доньку за собою, важкий пакет з продуктами незручно б’є мене по нозі. Але ті двоє швидким кроком наздоганяють нас, і один з них хапає мене за руку. 

— Відпустіть! — мені треба кричати, але голос стає тоненьким, схожим на дитячий. 

— Ви поїдете з нами, — чоловік прикладає мені до обличчя якусь ганчірку.

Останнє, що я встигаю помітити, так це те, як з моєю донечкою роблять те ж саме і потім я втрачаю звʼязок з реальністю…

***

Отямлююся  в якомусь незнайомому місці. Переді мною світла стіна з великою картиною, на якій зображений морський пейзаж. Картина на вигляд немов з музею. Спершу я розглядаю її, а потім в голові спалахує думка: “Марта! Що з нею? “

Я схоплююся з дивану, на якому лежала, озираюся навкруги, не розуміючи, куди потрапила. Це якийсь багатий будинок, обстановка щось мені нагадує, але що?

— Певно, вони трохи переборщили з препаратом, — незнайомий чоловічий голос змушує стрепенутися, я повертаюсь на нього і бачу, що за масивним столом сидить чоловік.

Він високий, кремезний, нагадує мені чомусь актора з фільмів-вестернів, які так любить дивитися Олег. Подумавши про це, я зустрічаюсь із ним очима і зауважую, що ті незвичайно яскравого блакитного кольору. 

— Це якийсь розіграш? — питаю я, в глибині душі сподіваючись почути ствердну відповідь. Адже не могли нас викрасти з якоюсь поганою метою. Ми ж не багаті і не знамениті, викуп за нас ніхто не заплатить.

— Все цілком серйозно, — хмикає незнайомець. — Ти маєш подзвонити своєму чоловікові і нагадати, що в нього є дещо чуже. Хай поверне, якщо хоче знову вас побачити…

— Це якась помилка, — кажу я. — Може, ви нас із кимось переплутали? Мій чоловік ніколи не брав нічого чужого…

— Якщо ти так думаєш, можу сказати лише одне, Ярино, — він окидає мене прискіпливим оцінюючим поглядом і додає: — Ти дуже погано знаєш свого чоловіка…

***

Він назвав моє ім'я, значить точно не переплутав з кимось іншим. Але я чудово знаю свого чоловіка. Ми разом ще зі студентських часів, одружилися відразу після того, як отримали дипломи. Правда, я пішла працювати в школу, а Олег не став вчителем, працює менеджером у одній великій фірмі, добре заробляє, його от-от мають підвищити. У нас є квартира, хоч і невелика, але своя власна, є машина. Ми цілком благополучна родина.

— Що ви маєте на увазі? — я витріщаюся на цього дивного чоловіка нерозуміючим поглядом. 

— Він програв крупну суму. Мав віддати гроші вчора, не віддав, — чоловік знизує плечима. — Ще й заліг десь на дно, певно, залишив тебе і малу, бо не так вже ви йому й потрібні. Чи, принаймні, менше, ніж гроші.

— Він нікуди не заліг, поїхав у відрядження, — я спиняюся очима на годиннику над столом. Уже майже одинадцята вечора. — Олег вже давно вдома, відпустіть нас, я поговорю з ним, це якась прикра помилка…

— Такими казочками він тебе годує? — хмикає чоловік. — А що як я скажу тобі, що його звільнили ще два тижні тому? — він схиляє голову на бік і спостерігає за мною. 

Я ковтаю слину. Настільки вражена, що не можу й слова вимовити. 

— Олег мені нічого не казав, — бурмочу настільки тихо, що хтозна, чи він мене чує. 

— Авжеж, не казав, — киває чоловік з розумінням і встає з-за столу. — Ніхто б не захотів зізнаватись, що програв всі гроші, що втратив роботу через постійні ігри.

Він наближається до мене. Дивиться прямо в очі, а я відчуваю, як його аура тисне на мене. Він сильний і небезпечний… Це відчувається в кожному його кроці, в його поставі, в погляді, абсолютно в усьому. 

Підходить дуже близько, майже занадто, я хочу зробити крок назад, але за мною диван.