Глава 20. Новий світанок у серці пустелі

Глава 20. Новий світанок у серці пустелі

Золоті промені яскравого катарського сонця пробивалися крізь тонкі жалюзі лікарняної палати, розкреслюючи світлу кімнату довгими теплими смугами. У повітрі пахнув легкий аромат антисептиків та свіжої постільної білизни. На лікарняному ліжку, обвішаний датчиками та крапельницями, поволі розплющив очі капітан Павло. Біль у боці після важкої операції з видалення кулі вже не був таким гострим, поступившись місцем тупому, ниючому відчуттю, яке свідчило лише про одне — він живий.

Перше, що відчув Павло, повернувшись до тями, — це тепло чиєїсь долоні. Він повільно повернув голову і побачив Вікторію. Дівчина сиділа на краєчку незручного стільця поруч із його ліжком, міцно, майже судомно стискаючи його сильну руку своїми тонкими пальцями. Її обличчя було блідим, під очима залягли глибокі темні тіні — вона не стулила очей усю ніч, відмовляючись виходити з палати навіть тоді, коли лікарі наполегливо просили її відпочити. Вона просто не могла залишити його знову.

Павло, дивлячись на її змучений, але такий рідний і прекрасний образ, тихо, ледь хрипким від тривалого мовчання голосом покликав:

— Вікторіє...

Дівчина здригнулася, наче від легкого поштовху, і миттєво підвела голову. Побачивши, що його сірі очі дивляться на неї з колишньою усвідомленою силою, вона відчула, як її серце забилося з шаленою швидкістю. Величезна хвиля полегшення та радості затопила її душу. Вона нарешті дочекалася цього моменту.

— Павло! Господи, ти прокинувся! Ти живий! — вигукнула вона, і з її очей знову бризнули гарячі сльози, але цього разу це були сльози абсолютного щастя.

Павло слабко, але дуже тепло посміхнувся кутиками губ, намагаючись підбадьорити її:

— Ну звісно... А як інакше? Куди ж ти тепер без мене... і я без тебе в цьому світі? Нам ще стільки всього треба надолужити.

Вікторія, більше не стримуючи емоцій, обережно, щоб не зачепити свіжі шви на його животі, притиснулася до його грудей, обіймаючи його міцно-міцно. Вона ховала обличчя на його плечі, вдихаючи його запах і все ще не вірячи, що весь цей жах нарешті залишився позаду.

— Ти збожеволів, Павло... — тремтячим голосом говорила вона, ковтаючи сльози. — Ти міг загинути через мене! Через мою самовпевненість, через те, що я втягнула тебе в цю божевільну пустельну авантюру... Якби з тобою щось сталося, я б ніколи собі цього не вибачила!

Павло повільно підняв свою вільну руку, заплутуючись пальцями в її волоссі, і ніжно притиснув дівчину до себе ще міцніше.

— Ні, Віко, подивися на мене. Я не загинув, — тихо, але дуже впевнено промовив він, змушуючи її підняти голову. — І це сталося не через тебе. Я сам зробив цей вибір, бо не міг дозволити тобі ризикувати собою наодинці. Головне — все скінчилося. Твоя сестра в безпеці, банда аль-Масрі розгромлена, і ми обидва тут. Це єдине, що має значення.

Вони дивилися друг на друга кілька довгих секунд, і в цьому мовчазному погляді було сказано набагато більше, ніж будь-коли словами. Весь світ навколо них просто перестав існувати. Павло повільно, акуратно взяв її за підборіддя, піднімаючи її обличчя до себе, і пристрасно, з усією накопиченою ніжністю та полегшенням поцілував її. Вікторія відповіла на поцілунок, обіймаючи його за шию, відчуваючи, як усередині розгорається справжнє, гаряче почуття, яке вони так довго приховували за масками суворих напарників.

Раптом тихий шепіт і придушене сміхування біля дверей змусили їх поспіхом відсторонитися один від одного.

Вікторія швидко повернула голову і почервоніла, помітивши, що в палату тихенько, наче мишки, зайшли Катерина, Валерія та... Амаль. Молодий араб, попри серйозне поранення, уже тримався на ногах. Його плече було щільно перемотане білими бинтами, але він упевнено йшов сам, ніжно притримуючи Катерину за талію. Він теж очунявся після важкої кулі, яка, на щастя, пройшла навиліт, не зачепивши життєво важливих органів.

— Ой... здається, ми трохи не вчасно? Не помішали? — хитро посміхаючись і переводячи погляд з сестри на Павла, запитала Катерина, тримаючи в руках кошик із фруктами.

Павло з Вікторією ще більше розсміялися, дивлячись друг на друга з легким збентеженням.

— Заходьте вже, змовники, — з усмішкою промовив Павло, намагаючись сісти вище на подушках. — Рад бачити, що ви всі на ногах.

Вікторія підвелася зі стільця і підійшла до сестри, обіймаючи її та Валерію, яка вже виглядала набагато краще, хоч у її очах ще й ховалися відголоски пережитого страху. Потім Віка з цікавістю та щирою повагою поглянула на Амаля, який скромно стояв поруч.

— Катю, я так рада, що з твоїм нареченим усе гаразд, — тепло промовила Вікторія, звертаючись до молодшої сестри. — Але, чесно катарський госпіталь творить дива! Амалю, як твоє самопочуття? Куля була дуже небезпечною.

Амаль притиснув руку до серця на знак поваги і відповів своєю м'якою англійською з легкою посмішкою:

— Дякую, Вікторіє. Лікарі тут дійсно найкращі, та й кохання твоєї сестри лікує краще за будь-які ліки. Головне, що ми врятували Валерію і тепер можемо дихати вільно.

Катерина з гордістю подивилася на свого нареченого, її щоки знову залив ніжний рум'янець. Валерія, яка стояла поруч, тихо додала:

— Він справжній герой, Віко. Якби не Амаль і не Катя, я б ніколи не вибралася з тієї вілли. Вони буквально витягли мене з лап смерті.

Вікторія примружила очі, змовницьки дивлячись на молодшу сестру, яка ще кілька днів тому планувала жити з котами й будувати кар'єру в Києві, а тепер світилася від щастя поруч із гордим сином пустелі.

— Ну що ж, Катрусю... — з посмішкою почала Вікторія, сідаючи назад біля Павла і затишно вкладаючи свою руку в його долоню. — Оскільки наш капітан нарешті прийшов до тями, а небезпека минула, я думаю, вам час повідати нам усю історію з самого початку. Бо я досі не можу збагнути: як моя непосидюча сестра-туристка примудрилася за такий короткий час знайти собі справжнього арабського нареченого в найнебезпечнішому куточку Катару? Розказуйте, як ви познайомилися! Павлу теж буде дуже цікаво послухати оперативне зведення про ваше кохання з першого погляду.