Глава 15. Сліди на світанковому піску 

Глава 15. Сліди на світанковому піску 

Ранкове сонце наступного дня ще не встигло розірвати нічну темряву пустелі, коли старий, покритий шаром сірого пилу позашляховик на великій швидкості мчав між піщаними балкам. За кермом зосереджено рулила Оксана, міцно тримаючи пальці на шкіряному ободі та впевнено скеровуючи автомобіль углиб безкрайніх дюн. Поруч, на пасажирському сидінні, перебувала Вікторія. Дівчина сиділа з неймовірним передчуттям того, коли нарешті вона звільнить свою кохану сестру з цього жахливого полону. Голова Віки була надійно замотана в традиційну червоно-білу арафатку, яку вона придбала перед виїздом, щоб пекуче катарське сонце не напекло голову під час майбутніх пошуків.

Оксана, помітивши краєм ока її задумливий і напружений погляд, повернула голову і тихим, але впевненим голосом говорить:

— Ми вже дуже близькі, Віко. Я впевнена, що цей табір розташований саме в тих місцях, де звичайні туристи ніколи не їздять, де немає жодних маршрутів. Саме там ці дикуни зазвичай перехоплюють і похищають людей. Але ти тримайся. Я абсолютно впевнена, що Катерина жива. Ми встигнемо.

Вікторія нічого не відповіла, лише мовчки кивнула, продовжуючи дивитися на безкрайні піщані хвилі за вікном. Усередині неї все стискалося від болю. Дівчина беззупинно молилася про одне: щоб вона знайшла свою сестру вчасно, поки не стало надто пізно, і щоб доля дала їй шанс жорстко розправитися з тими негідниками, які посміли позбавити свободи її рідну кров.

Вони якраз наблизилися до перших наметів та шалашів кочівників, коли на годиннику було близько четвертої години ранку. Навколо панувала гнітюча, передсвітанкова тиша — весь народ і бедуїни табору ще міцно спали після нічної варти, не підозрюючи про наближення чужинців. Оксана акуратно заглушила двигун машини в низині між барханами. Вони з Вікторією тихо вийшли з автомобіля, намагаючись не шуміти дверцятами.

Вікторія рішучим рухом винула з-за пояса свій головний аргумент — важкий, воронований пістолет, який залишився їй у спадок від її легендарного дідуся-детектива. Ця зброя не раз рятувала життя її предку, а тепер мала захистити її саму. Тримаючи пістолет двома руками перед собою, Віка рушила вперед, пробираючись між розтяжками наметів разом з Оксаною.

— Оксано, йди ззаду, тримайся за мною. Я прикрию тебе, якщо хтось прокинеться, — пошепки говорить Вікторія, контролюючи кожен куток.

Вони йшли повільно, крок за кроком, намагаючись не шелестіти сухим піском. Нарешті вони зайшли в той самий великий головний шатер, де ще кілька годин тому відбувалася кривава сутичка. Вікторія першою переступила поріг і миттєво побачила на підлозі пораненого Расула. Найманець лежав на килимі, важко дихаючи, притримуючи рукою закривавлену пов'язку на боці.

Побачивши перед собою озброєну дівчину в арафатці, Расул сильно перелякався, розуміючи, що він повністю спійманий і беззахисний. Вікторія миттєво прицілилася йому прямо в голову і суворо скомандувала:

— Ну ка, швидко руки вгору! Живо! Звільни руки і не рипайся!

Поранений бандит, тремтячи від страху, повільно підняв руки вгору, здаючись на милість долі. У цей час Оксана швидко почала діставати зі своєї сумки фотографії тих дівчат, яких раніше похищали в цій пустелі, намагаючись пред'явити їх Расулу для впізнання. Найманець, кинувши погляд на знімки, словно знав кожну з них, бо його очі зрадницьки забігали від провини.

Але в цю мить Вікторія помітила в кутку намету дещо інше — на підлозі лежали розірвані, закривавлені джинси її сестри Катерини, в яких та приїхала до Катару. Побачивши цю страшну знахідку, Віка остаточно втратила контроль над собою. Злість і лють затопили її розум. Вона з дикою силою приставила дуло пістолета прямо до лоба Расула, майже впритул, і закричала здавленішим, лютим голосом:

— Де моя сестра?! Ти її тримав тут, виродок?! Що ти з нею зробив?! Кажи живо, інакше я пущу тобі кулю в череп!

Расул лише важко хрипів і нічого не сказав у відповідь, заплющивши від страху очі. Але саме в цей критичний момент, коли Вікторія була готова натиснути на гачок, у її кишені раптом ожив телефон. З'явився слабкий сигнал супутникового зв'язку, і на екран миттєво прийшло довге голосове повідомлення та геокоординати від її сестри Катерини.

Почувши рідний голос у слухавці, Вікторія на мить застигла, а потім трохи заспокоїлася. Вона була неймовірно рада дізнатися, що Катя жива і змогла вирватися. Але коли повідомлення добігло кінця, радість дівчини змінилася новим, ще страшнішим переляком. Тепер вона не могла зрозуміти: чому її сестра їде в машині з якимось невідомим арабом прямо в лігво найнебезпечнішого клану аль-Масрі? В голові Вікторії з ужасом промайнула божевільна думка: а що, якщо цей араб — черговий підступний викрадач, який просто обманом везе її Катю прямо до головного гнусного насильника та боса контрабандистів?

Розуміючи, що ситуація виходить з-під контролю і їй потрібна професійна допомога, Вікторія, не втрачаючи ні секунди, набрала номер Павла.

Капітан Павло в цей самий час уже був за кермом свого поліцейського позашляховика, на шаленій швидкості наздоганяючи дівчат по слідах у пустелі. Коли на його телефоні з'явився виклик, він миттєво увімкнув гучний зв'язок. Вікторія швидко залишила йому панічне повідомлення, переславши ті самі координати, які їй щойно скинула Катя.

Павло почув кожне слово, і його обличчя перетворилося на залізну маску. Він з силою втиснув педаль газу в підлогу, маючи намір приїхати на місце якомога швидше, щоб спасти обох сестер від неминучої загибелі. Прямо на ходу капітан швидко подзвонив своїм людям та катарським колегам з управління, віддаючи жорсткі накази, щоб місцеві силові наряди негайно приготувалися до штурму, виїхали на перехоплення і взяли штурмом кожного, хто досі тримає в полоні подругу Валерію та намагається знищити Катерину. Гра закінчилася — наближалася фінальна битва.