Глава 12. Пастка з присмаком кардамону

Глава 12. Пастка з присмаком кардамону

Ранок у Досі не приніс довгоочікуваної прохолоди. Сонце, ледь піднявшись над хмарочосами, миттєво перетворило місто на розпечену мармурову піч. Вікторія встала дуже рано, коли на годиннику не було й шостої. Спати вона так і не змогла — перед очима всю ніч стояли фотографії сестри та глузлива ухмилка арештованого водія Мухаммеда.

Дівчина діяла чітко й швидко, наче робот. Вона зібрала свої нечисленні речі, спустилася на рецепцію і, не привертаючи зайвої уваги, офіційно з’їхала з готелю. Повертатися сюди вона не збиралася. Перед тим як вийти, Віка залишила на стійці реєстрації короткий, сухий лист для Павла. У цій записці вона детально пояснила, що йде своїм шляхом, і зробила це навмисно, щоб йому не прийшлося шукати її по всьому місту, витрачаючи дорогоцінний час розслідування. Десь глибоко в душі Вікторія була навіть рада, що таким вчинком не впутає його в цю небезпечну, напівлегальну історію. Павло занадто сильно ризикував своєю кар’єрою в управлінні, а тепер їй приведеться самій шукати всі відповіді й рятувати Катерину. Тим більше, це було головною і категоричною умовою загадкової журналістки.

Вікторія відразу ж викликала міське таксі й виїхала в той самий персидський ресторан «Аль-Шахан», розташований на окраїні старого ринку Сук Вакіф. Заклад ще був практично порожнім, лише кілька місцевих чоловіків у білих кандурах ліниво пили ранкову каву. Віка сіла за найтемніший столик у кутку, біля різьбленої дерев'яної ширми. На ній були великі темні окуляри, і в їхньому чорному склі, як у дзеркалі, сумно відбивалася порожня поверхня столу та її власне напружене обличчя. Вона сиділа, затамувавши подих, очікуючи на появу Оксани.

Раптом до столика тихо, майже беззвучно підійшла дівчина, повністю загорнута в традиційну чорну абайю, яка закривала все тіло аж до п'ят.

— Добрий день, Вікторіє. Я Оксана, — тихо, але впевнено пролунав жіночий голос з-під чорної тканини.

Вікторія різким рухом зняла окуляри й уважно подивилася на гостю. Оксана повільним рухом відкинула верхню частину накидки, звільняючи голову, і на плечі розсипалося її довге, густе руде волосся, яке яскравим полум’ям контрастувало з чорним шовком одягу.

— Да... я вас так і уявляла, — з легкою, ледь помітною сумною посмішкою мовила журналістка, присідаючи навпроти. — Молода, гаряча детективка, яка відчайдушно шукає відповіді й готова спалити весь світ заради сестри... Приємно з вами увідитися особисто. Вибачте, що я в цій абаї. Мені доводиться маскуватися. За мною стежать.

Вікторія, миттєво увімкнувши професійну настороженість, похмурилась і швидко озирнулася довкола, оцінюючи нечисленних відвідувачів ресторану. Потім вона знову подивилася на Оксану, вдивляючись у її глибокі, тривожні зелені очі:

— Хто? Хто саме вам загрожує? Це люди з поліції чи місцеві бандити?

Проте Оксана лише хитнула головою і різко перешла на другу тему, даючи зрозуміти, що часу обмаль:

— Вислухайте мене дуже уважно, Вікторіє. Нам довго не приведеться тут залишатися, кожен рух на видноті. Я прийшла не з порожніми руками. Я дам вам дещо, що повністю змінить ваше уявлення про цю «екскурсію».

Журналістка швидким рухом дістала з глибокої сумки, схованої під її абайєю, товсту теку з матеріалами. Вікторія миттєво протягнулася руками до документів, забираючи їх собі.

— Тут усе офіційною англійською мовою, — тихо коментувала Оксана, поки Віка гарячково розкривала папку. — Але на перших сторінках я зробила для вас детальний український переклад, щоб ви не втрачали час. Читайте.

Вікторія почала швидко вчитуватися в текст, перегортати сторінки, і раптом її пальці заніміли. З папки на неї дивилися страшні, детальні фотографії з місць поліцейських знахідок. Це були тіла молодих, понівечених дівчат, знайдених у різних частинах безкрайньої катарської пустелі. Вікторія жахнулася, відчуваючи, як до горла підкочується нудота.

— Хто вони?! — здушеним, але суворим голосом запитала вона, піднімаючи очі на журналістку.

— Читайте, читайте далі... А потім вислухайте мене, — сухо відповіла Оксана, не відводячи погляду.

Вікторія знову просмотрела текст очима. Інформація була настільки моторошною, що в неї буквально волосся дибки стало на голові, а по спині пробіг крижаний холод. Вона перевела подих і, ледь стримуючи тремтіння, звернулася до Оксани:

— Ви... ви що хочете цим сказати?! Що це за жах?!

Оксана нахилилася ближче до столу, і її обличчя стало смертельно серйозним:

— Ті дівчата, яких ви бачите на фото... вони теж були похищені за схожих обставин. Вони, як і ваша сестра з подругою, приїхали сюди, шукали пригоди, екзотики, красивих кадрів для блогів. Вони виїжджали в пустелю і зникали. Серед них були не тільки іноземки, як Катя, але й місцеві арабські дівчата, які намагалися втекти від суворих родинних релігійних канонів. Поліція не могла знайти їх дуже довго, бо в пустелі закони безсилі. А потім... потім їх знаходили вже неживими. Точніше, те, що від них залишалося після зустрічі з пустельними племенами. Ви ж самі все бачите на цих знімках.

Вікторія тихо ахнула від дикого, первісного жаху, який сковав її серце. У голові закрутилися страшні картини: Катя, її весела, безтурботна сестричка, лежить десь посеред барханів без дихання...

— Ви... ви думаєте, моя сестра теж там? — голос Віки зірвався на шепіт, в очах забриніли сльози. — Але навіщо? Навіщо тільки їх викрасти, тримати в полоні, а потім так жорстоко убивати?! У чому сенс?!

Оксана важко зітхнула і гірко опустила кутики губ:

— В пустелі свої суворі, дикі закони, які не мінялися століттями. Бедуїни... деякі з їхніх радикальних кланів похищають молодих міцних дівчат для забави, а також для цілком практичних цілей — щоб насильно видати їх заміж за своїх воїнів, щоб ті народжували їм нове покоління нащадків, міцних пустельних вовків. А якщо ці дівчата починають бунтувати, не підчиняються місцевим порядкам, намагаються втекти або виявляють характер — їх без жалю одразу убивають і залишають на поживу шакалам. Для них це просто розхідний матеріал.