Глава 10. Темна сторона закону 

Глава 10. Темна сторона закону 

Чорний поліцейський позашляховик із вереском гальм зупинився перед масивною залізобетонною будівлею центрального управління поліції Дохи. Вікторія вискочила з машини першою, навіть не чекаючи, поки Павло вимкне двигун. Усередині дівчини вирував такий коктейль із адреналіну, злості та страху за сестру, що вона фізично не могла залишатися на місці. Павло наздогнав її вже біля масивних скляних дверей, м’яко, але впевнено перехопивши за лікоть, змушуючи збавити оберти.

— Холодна голова, Віко. Пам’ятай, що ти обіцяла, — тихо, але вагомо нагадав він, дивлячись у її широко відкриті, гарячкові карі очі.

Вона глибоко вдихнула вогке, розпечене нічне повітря Катару, змушуючи себе заспокоїтися, і кивнула.

У просторому, стерильно чистому вестибюлі, де пахло дорогою хлоркою та кавою, до них швидким кроком підійшов детектив Махмуд. У його руках була щільна папка з документами, на якій красувався герб місцевого міністерства внутрішніх справ. Обличчя катарця було суворим і зосередженим.

— Ассаламу алейкум, колеги. Добре, що ви так швидко, — коротко кивнув Махмуд англійською мовою.

Павло не став витрачати час на дипломатичні люб’язності. Він різко, майже грубо взяв інформаційну папку з рук Махмуда, розкриваючи її прямо на ходу. Його очі швидко забігали по рядках, написаних міжнародною англійською мовою. Вікторія заглядала через його плече, намагаючись вихопити бодай якісь знайомі слова, поки сам катарський детектив не почав розповідати суть справи, вводячи їх у курс подій.

— Цей Мухаммед... він не просто звичайний бомбила з міського ринку, який вирішив підзаробити на наївних туристках, — тихо, майже пошепки заговорив Махмуд, ведучи українських детективів по довгому, тихому коридору. — Ми підняли його старе досьє через канали Інтерполу. Цей вирадок раніше кілька років працював у Бангладеш. І займався він там не перевезеннями, а нелегальним бізнесом — продажем людей, переважно молодих дівчат, у рабство. Він чудово знає, як працює цей ринок, і він абсолютно точно не просто так погодився везти Катерину та Валерію в ту далеку пустельну зону. Він знав, куди і до кого їх везе. Це була спланована пастка.

Ці слова вдарили по Вікторії, наче фізичний удар. У голові зашуміло, а перед очима на мить попливли криваві плями. Продаж людей. Бангладеш. Пастка. Її рідна, кохана сестра, з якою вони ще нещодавно ділили дитячі секрети, потрапила в руки до професійного торговця живим товаром! Віка відчула, як пальці самі стискаються в кулаки з такою силою, що нігті ледь не прокусили шкіру на долонях. Вона з усіх сил намагалася зберегти спокій усередині, стримати крик розпачу, який підкочувався до горла. Вона чудово розуміла: якщо вона зараз дасть волю емоціям, якщо зірветься — Павло просто відсторонить її, закриє в готелі, і тоді вона взагалі нічим не зможе допомогти. А знаючи, що якщо вони не об’єднають свої зусилля з Павлом, не діятимуть як єдиний, злагоджений механізм, вони просто не зможуть врятувати її сестру та її подругу Валерію.

Вікторія зібрала всю свою волю в кулак, підняла горду голову, впіймала погляд Павла, в якому теж прокинулася хижа, небезпечна злість, і твердо промовила:

— Тоді допитаємо цього вирадка. Просто зараз.

Махмуд серйозно кивнув, зупиняючись біля важких залізних дверей без жодних розпізнавальних знаків:

— Так, він уже в кімнаті для допитів. Наші хлопці затримали його півгодини тому на околиці нічного ринку, коли він намагався швидко розпродати свої речі й, судячи з усього, залягти на дно. Ідемте.

Вони увійшли в темну, похмуру кімнату для допитів. Тут не було вікон, лише сірі бетонні стіни, важкий металевий стіл посередині й дві прикручені до підлоги табуретки. Над столом тьмяно світила одна-єдина лампа, заливаючи кімнату холодним, неприємним світлом. На стільці сидів Мухаммед. Це був худий, жилавий араб середнього віку з рідкою борідкою, одягнений у брудну сорочку. Його руки були міцно сковані залізом наручників, ланцюг яких кріпився до спеціального кільця на столі.

Вікторія дивилася на цього водія, і всередині неї все переворочувалося від огиди. Цей чоловік... він дивився на них абсолютно спокійно, з якоюсь тупою, тваринною байдужістю. Він сам, своїми руками дозволив дівчатам потрапити в цю смертельну ловушку, або, що ще гірше, він усе знав заздалегідь, прорахувавши кожен крок і отримавши за це свої криваві гроші.

Павло та Вікторія синхронним, чітким рухом дістали свої службові посвідчення і показали значки, даючи зрозуміти, що перед ним не просто місцеві поліцейські, а міжнародна слідча група. Павло першим рішуче сів на стілець прямо навпроти затриманого, впершись кулаками в стіл і нависаючи над ним усім своїм могутнім тілом. Махмуд став трохи збоку, готовий виконувати роль перекладача на арабську мову.

— Ну що,виродок, догрався? — почав Павло. Його голос звужав так низько й загрозливо, що навіть у Вікторії по спині пробігли сироти. — Думав, продаси дівчат у пустелю, сховаєшся на ринку і ніхто нічого не дізнається? Не на тих напав. Ми приїхали за тими двома дівчатами, яких ти дозволив собі відвезти в пустелю, де зараз перебувають дуже небезпечні люди. Особливо для іноземок. А тепер посмотри сюди!

Павло з різким шумом кинув на стіл дві глянцеві фотографії, які дістав із внутрішньої кишені піджака. На них були зображені усміхнені, красиві Валерія та Катерина на тлі київських краєвидів. Вікторія стояла позаду Павла, схрестивши руки на грудях, і уважно спостерігала за процесом, намагаючись вчитися кожному професійному руху старшого колеги, хоча серце її просто розривалося від вигляду обличчя сестри.

Павло почав жорстко тикати пальцем у фотки, заганяючи Мухаммеда своїм поглядом у кут:

— Ну? Узнаєш дівчат? Це ти їх відвіз? І найголовніше — куди саме ти їх відвіз?! Відповідай, інакше вони в великій небезпеці, а твоє життя з цієї хвилини перетвориться на суцільне пекло!

Махмуд швидко й емоційно перевів усе це на арабську мову, буквально випльовуючи слова в обличчя затриманому. Водій вислухав це абсолютно мовчки. Його обличчя не здригнулося жодним мускулом. Він лише злегка поворухнув руками, від чого залізо наручників тихо забрязкало об стіл. Мухаммед щось тихо, коротко і байдуже буркнув у відповідь, дивлячись повз Павла.