Глава 9. Небо над Дохою та кришталеві міражі

Глава 9. Небо над Дохою та кришталеві міражі

Сріблясте крило пасажирського лайнера впевнено розсікало густі, пухнасті хмари, залишаючи далеко внизу прохолодний київський ранок. У салоні бізнес-класу панувала особлива, майже інтимна атмосфера відірваності від усього світу. Тут, на висоті десяти тисяч метрів, земні проблеми здавалися чимось далеким, хоча серце Вікторії продовжувало битися в шаленому, тривожному ритмі.

Ця, як її вже встигли подумки охрестити в управлінні, «солодка парочка» детективів сиділа поруч у м’яких шкіряних кріслах. Довгий час вони летіли в абсолютному мовчанні. Вікторія, підперши підборіддя рукою, невідривно дивилася в круглий ілюмінатор, де безкрає синє небо поступово змінювало свій відтінок на гарячий, золотаво-рудий — ознаку того, що літак підлітав до суворих арабських земель. Проте час від часу вона відривала погляд від скла і стикалася з сірими, глибокими очима Павла. Вони дивилися один на одного мовчки, вивчаючи, немов намагалися без слів прорахувати кроки один одного в цій небезпечній грі.

Віка змушувала себе відволікатися від страшних думок. Усі її внутрішні ресурси були спрямовані на одне — якнайшвидше знайти сестру, вирвати її з лап невідомості. Замість того, щоб відпочивати під час тривалого перельоту, вона відкрила свій робочий планшет і буквально зарилася в інформаційні бази. Дівчина жадібно шукала будь-які відомості про Катар: вивчала особливості його географії, клімату, специфіку пустельних районів, звичаї місцевих племен і суворі закони суверенного емірату. Пальці швидко бігали по сенсорному екрану, відкриваючи одну вкладку за іншою. І ось, після кількох годин ретельного аналізу закритих форумів та внутрішніх зведень катарської поліції, які їм люб'язно надав Гнат перед вильотом, Вікторія злегка скрикнула від несподіваної удачі. Вона знайшла його. Серед сотень реєстраційних карток місцевих ліцензованих перевізників і приватних водіїв Дохи випливло саме те ім'я, яке згадувала Софія. На екрані висвітилася цифрова картка з фотографією і повними контактними даними водія Мухаммеда — того самого чоловіка, який відвіз дівчат у серце нещадної пустелі.

Павло, який весь цей час краєм ока спостерігав за її гарячковою роботою, злегка посміхнувся. У його погляді більше не було тієї ранкової скептичності чи зверхності. Він щиро вирішив похвалити свою молоду помічницю.

— А ви професіоналка, леді, — низьким, приємним голосом промовив він, злегка нахилившись до її крісла, від чого Вікторія знову відчула той самий тонкий, заспокійливий аромат його дорогих парфумів. — Знайти зачіпку в такій купі цифрового сміття за кілька годин лету — це рівень. Ваш дідусь дійсно виростив хорошого копа. З такою хваткою ми знайдемо вашу сестру набагато швидше, ніж я думав.

Вікторія злегка почервоніла від такої похвали, але стримано кивнула, закриваючи планшет. Напруга між ними почала поступово танути, поступаючись місцем звичайній людській цікавості. Вони нарешті розговорилися про життя, забувши на деякий час про суворі рамки субординації. Павло розпитував її про навчання в академії, про дитинство, а потім, раптово змінивши тон на більш м'який і турботливий, запитав:

— Вікторіє, а яке у вас взагалі ставлення до комфорту? Яке вам потрібно отель? Що ви віддаєте перевагу, щоб почуватися нормально після важкого дня?

Віка на мить здивувалася. Вона вважала це питання дещо неубемним і навіть занадто особистим для суворого старшого детектива, який зазвичай вимагав лише сухих звітів. Дівчина злегка знизала плечима, намагаючись показати свою невибагливість:

— Мені байдуже, Павле. Я можу спати і на стільці в кабінеті, якщо цього вимагає справа. Головне — розслідування. Не турбуйтеся про це.

Проте Павло лише похитав головою. Він хотів, щоб дівчині було дійсно окмфотрно. Він бачив, скільки стресу вона пережила за сьогоднішній день, і розумів, що для ефективної роботи в пустелі їй потрібен повноцінний, королівський відпочинок. Тому, вирішивши більше не чіпати її й не сперечатися, детектив просто дістав свій телефон, підключився до бортового інтернету і зробив короткий дзвінок. Використовуючи свої зв'язки та бюджет управління, він особисто забронював номери в одному з найкращих п'ятизіркових готелів Дохи, наполігши на тому, щоб їм виділили виключно окремі, розкішні кімнати на одному поверсі, щоб Віка почувалася в повній безпеці й затишку.

Поки Павло вирішував організаційні питання, Вікторія відчула, як втома остаточно бере своє. Вона закрила очі, відкинула голову на м'який підголівник крісла і заснула глибоким, важким сном.

Їй снилося дитинство. Яскраве, тепле українське літо, зелена трава на дачі у дідуся. Вони з Катериною — ще зовсім маленькі дівчатка — бігають наввипередки по саду, голосно сміючись. Катя, як завжди, попереду, тримає її за руку і кричить: «Вікуся, наздоганяй! Нам нічого не страшно, поки ми разом!». Цей сон був таким реальним, таким солодким, що на губах Вікторії з’явилася слабка посмішка.

Але раптом тепле літо почало розсипатися, перетворюючись на гарячий пісок, а голос сестри став глухим і далеким. Вікторія відчула легкий, обережний дотик до свого плеча.

— Вікторіє, прокидайтеся. Ми прилетіли, — тихо розбудив її Павло.

Вона розплющила очі й на мить розгубилася, але швидко прийшла до тями. Шасі літака вже м’яко торкнулися злітно-посадкової смуги міжнародного аеропорту Хамад у Досі. За вікном панувала розкішна арабська ніч, залита мільйонами неонових вогнів.

Щойно вони пройшли дипломатичний коридор і вийшли в зону прибуття, як їх одразу зустріли представники місцевих правоохоронних органів — катарські поліцейські Махмуд і Саїд. Це були високі, підтягнуті чоловіки в бездоганній білій національній формі, з раціями на поясах і суворими, але шанобливими виразами облич. Після короткого знайомства вони забрали багаж українських колег і провели їх до розкішного чорного позашляховика з поліцейськими номерами.

Машина рушила в бік міста, проїжджаючи повз неймовірні хмарочоси футуристичної форми. Вікторія дивилася на все це з вікна, відчуваючи себе в абсолютно іншому вимірі. Вона практично не понімала арабську мову, якою швидко переговорювалися між собою Махмуд і Саїд на передніх сидіннях. У її лексиконі було лише пару слів, які вона вивчила перед вильотом: «ассаламу алейкум» (вітання) та «шукран» (дякую). Тому дівчині доводилося постійно тримати в руках телефон і через голосовий перекладач переводити уривки їхніх фраз, щоб залишатися в курсі подій.