Глава 4. Дорога в один кінець

Глава 4. Дорога в один кінець

Ранок у Досі розпочинався не з шуму мегаполісу, а з особливої, майже магічної атмосфери. Крізь густий передсвітній туман, який ще огортав дзеркальні хмарочоси Вест-Бей, прохолодним повітрям розливався величний, затяжний спів. Мелодійні звуки азану — ранкової молитви, що лунала одночасно з десятків міських мечетей, — відбивалися від мармурових стін елітного готелю й проникали вглиб номерів. Для більшості туристів це був лише екзотичний фон для сну, але для трьох подруг цей спів став сигналом до початку їхньої таємної авантюри.

У номері панувала напівтемрява. Дівчата збиралися поспіхом, намагаючись не шуміти. Вони навіть не підозрювали, що чекає на них попереду, у тому самому «невидимому Катарі» — дикому, суворому місці, куди практично ніколи не ступала нога звичайного туриста. Для них це все ще здавалося веселою та захопливою екскурсією, можливістю вирватися з рамок набридлого пляжного відпочинку.

Катерина, закидаючи на плече легкий рюкзак, впевнено шепотіла подругам, намагаючись розвіяти залишки їхніх сумнівів:

— Дівчата, я вам гарантую, все буде просто ідеально! Ми знімемо те, чого ніхто й ніколи не бачив у реальному житті. Усі ці блоги просто луснуть від заздрощів, а наш репортаж забіякає мільйони переглядів за першу ж добу. Ну ж бо, сміливіше!

Валерія, підхоплена цим азартом, з охотою збирала сумки. Вона діяла практично й швидко: пакувала пляшки з прохолодною водою, перекуски, серветки та сонцезахисні креми. Її очі блищали від передчуття чогось незвичайного. Валерія любила рух, любила ризик і не збиралася проводити черговий день на шезлонгу.

Зовсім інший настрій був у Софії. Вона стояла біля великого ліжка, де, згорнувшись калачиком, солодко спала її маленька донечка. Дівчинка забавно сопла носом, обіймаючи плюшевого ведмедика. Серце Софії стиснулося від незрозумілого жалю та тривоги. Дивлячись на дитину, вона всією душею сподівалася, що ця поїздка дійсно триватиме лише кілька годин, як і обіцяла Катя.

«Я скоро повернуся, моя хороша, — подумки пообіцяла вона донечці, лагідно поправивши край ковдри. — Обов'язково повернуся і, як і обіцяла, ми одразу ж підемо у той величезний аквапарк із крутими гірками. Тільки ти і я».

— Ну давай, Софіє, не відставай! Чого ти там застрягла? — пошепки, але нетерпляче гукнула Валерія, махаючи рукою від дверей.

Софія востаннє подивилася на сплячу дитину, глибоко вдихнула і тихо вийшла з номера. Вони мали втекти непомітно, поки мати Катерини та інші родичі ще спали й нічого не знали про те, що дівчата взагалі задумали. Якби строга мама дізналася про їхні плани поїхати в глуху пустелю без супроводу офіційних гідів, вона б підняла на ноги весь готель і зачинила б їх у номерах до кінця відпустки.

Вислизнувши з готелю через боковий вихід для персоналу, дівчата опинилися на свіжому ранковому повітрі. Дороги були майже порожніми. Вдалося швидко зловити звичайне міське таксі. Водій, літній араб із сивою бородою та втомленими очима, спочатку лише здивовано похитав головою, коли почув назву кінцевого пункту — далеку точку на карті, де закінчувалися асфальтовані траси і починалися володіння пісків. Він почав щось емоційно пояснювати ламаною англійською, махаючи руками, мовляв, туди їздити не варто, це не для іноземних дівчат.

Проте Катерина була готова до такого повороту. Вона дістала з гаманця кілька солідних купюр у місцевій валюті та демонстративно поклала їх на сусіднє сидіння. Водій замовк на пів слові. Він охоче подивився на гроші, його очі на мить блиснули, і всі сумніви та застереження вмить улетучилися з його голови. Він мовчки відкрив двері та багажник. Дівчата швидко залізли в салон зі своїми речами та камерами, і машина рушила з місця.

Автівка стрімко вивозила їх із Дохи, залишаючи позаду скляні палаци, доглянуті парки та розкішні райони. Пейзаж за вікном почав кардинально змінюватися. Хмарочоси ставали дедалі меншими, поки зовсім не зникли на лінії горизонту, поступаючись місцем безкраїм просторам.

Софія, яка сиділа біля вікна, дістала свій телефон і професійну камеру. Вона почала знімати відео та фотографувати все, що відбувалося навколо. Попри тривогу, краєвид за склом заворожував: перші промені вранішньої зорі фарбували небо у неймовірні ніжно-рожеві, золоті та лілові відтінки. Піщані дюни, які починалися при дорозі, здавалися живими, міняючи свій колір щохвилини. Це було неймовірно красиво, і Софія, як професіонал, просто не могла упустити такі кадри.

Вони їхали довго. Дуже довго. Минали години, сонце піднялося високо над головою, перетворюючи все навколо на розпечене марево, а пейзаж ставав дедалі одноманітнішим і дикішим. Траса змінилася на напіврозбиту дорогу, а згодом — на ледь помітну колію в піску. Жодної зустрічної машини, жодного натяку на цивілізацію навколо вже не було.

Софія відірвалася від об'єктива і знову відчула, як холодний липкий страх підбирається до її горла. Вона підозріло і дуже серйозно подивилася на подругу:

— Катю... Ти впевнена, що це хороша ідея? Ми їдемо вже казна-скільки. Навколо взагалі нікого немає. А раптом нас просто украдуть тут? Водій привезе нас бог знає куди, віддасть комусь, і нас ніхто ніколи не знайде. У мене телефон уже майже не ловить мережу!

Катерина лише задоволено посміхнулася, поправивши сонцезахисні окуляри. Її впевненість здавалася залізобетонною.

— Ну, дівчатка, не панікуйте! Буде весело, от побачите. Ми знімемо саме те, чого ніколи не показували в туристичних передачах про Катар. Познайомимося з цими загадковими жителями пустелі, зазирнемо в їхні намети, зробимо унікальні кадри — і одразу додому, святкувати наш успіх в ресторані. Потерпіть ще трохи.

Валерія підтримала Катерину, штовхнувши Софію в плече та посміхаючись:

— Соф, ну припини панікувати. Головне — поснимай усе як слід. Ти ж сама це любиш, завжди викладаєш такі круті штуки в Інстаграм, твої підписники просто пищатимуть від захоплення. Розслабся і лови момент!