Глава 3. Ціна ризикованого ексклюзиву

Глава 3. Ціна ризикованого ексклюзиву

Вечірній ресторан п’ятизіркового готелю вражав розкішшю та спокоєм. Світло від масивних кришталевих люстр м’яко розливалося по мармуровій підлозі, відбиваючись у панорамних вікнах, за якими Перська затока виблискувала в променях вечірнього неону. Навколо панувала атмосфера абсолютного релаксу: тихо грала інструментальна східна музика, офіціанти у білосніжних лівреях розносили вишукані десерти та свіжі морепродукти, а гості тихо розмовляли, насолоджуючись катарською казкою.

Проте за столиком, де сиділи Катерина, Софія та Валерія, атмосфера була зовсім іншою. Жінки розмовляли пошепки, схилившись одна до одної, щоб їхні голоси не привернули зайвої уваги мами та дітей, які в цей час захоплено ласували фісташковим морозивом за сусіднім столиком біля фонтана.

— Ви тільки подивіться на це, — Катерина крутила в руках свій смартфон, гортаючи стрічку соціальних мереж. — Куди не глянь — у всіх одне й те саме. «Перлина Катару», ринок Сук Вакіф, хмарочоси Вест-Бей... Все це красиво, дорого, але так банально! Увесь інтернет завалений цими однаковими, вилизаними до блиску фотографіями. Тут немає життя. Немає справжньої, неприхованої душі цієї країни.

— А чого ти хотіла від елітного туристичного центру? — Валерія з усмішкою зробила ковток прохолодного свіжого соку. — Катар продає казку. Красиву, безпечну і дуже багату. Нам пощастило опинитися в цьому раю, то чому б просто не розслабитися?

— Тому що ми можемо зробити дещо неймовірне, — очі Катерини спалахнули азартним вогнем, який Валерія знала дуже добре. Це був вогонь людини, яка не заспокоїться, поки не отримає свого. — Я хочу побачити невидимий Катар. Те місце, якого немає в путівниках, про яке не пишуть блогери і яке не знайти в Google. Справжню, дику пустелю. Туди, де й досі живуть корінні бедуїни за своїми тисячолітніми традиціями, ігноруючи весь цей хмарочосний блиск Дохи. Ми знімемо такий репортаж, який підірве мережу! Це буде справжній ексклюзив!

Софія, яка до цього моменту мовчки перевіряла об'єктив своєї професійної камери, раптом різко відставила техніку вбік. Її обличчя миттєво зблідло, а на лобі з'явилася напружена зморшка.

— Катю, ти збожеволіла? — її голос прозвучав хоч і тихо, але надзвичайно суворо. — Які бедуїни? Яка дика пустеля? Ми перебуваємо в чужій арабській країні, де діють зовсім інші закони, культури та звичаї. Пустеля — це не міський парк. Це сотні кілометрів розпеченого піску, де немає зв'язку, немає води і немає жодних гарантій безпеки. А якщо нас просто викрадуть? Ти подумала про це? Якщо нас схоплять і вимагатимуть викуп, або взагалі... продадуть у рабство? Це Схід, Катю! Тут за красивими фасадами хмарочосів ховаються жорстокі вікові традиції. Я категорично проти. Це занадто небезпечно, і жоден репортаж у світі не вартий такого ризику.

Катерина зітхнула, розуміючи страхи подруги, але відступати не збиралася. Проте, перш ніж вона встигла заперечити, у розмову втрутилася Валерія. Вона підсунулася ближче до Софії і поклала руку їй на плече, лагідно, але впевнено заглядаючи в очі.

— Соф, ну послухай, — м'яко почала Валерія, увімкнувши всю свою дипломатію. — Ти занадто сильно згущуєш фарби. Які викрадення в двадцять першому столітті? Катар — одна з найбезпечніших країн світу, тут скрізь камери, поліція, закони суворі. Бедуїни — це просто місцеві жителі, кочівники, які, швидше за все, звикли до рідкісних гостей і будуть навіть раді заробити кілька доларів на туристах. Ми ж не збираємося йти туди пішки з рюкзаками. Ми знайдемо надійного місцевого водія, заплатимо йому хороші гроші, він відвезе нас туди, посидить у машині, поки ми зробимо кілька кадрів та інтерв'ю, і привезе назад до вечері.

Софія похитала головою, її пальці нервово стискали серветку. — Валеріє, ти не розумієш. Одне діло — гуляти під наглядом охорони на «Перлині», а інше — їхати казна-куди з незнайомим чоловіком.

— Соф, подумай про свій блог, про свою кар'єру журналіста і режисера! — продовжувала наполягати Валерія, відчуваючи, що подруга починає вагатися. — Ти ж сама мріяла зняти щось справжнє, документальне, глибоке. Не просто красиві відосики з басейну, а потужний кадр, який чіпляє за живе. Ми будемо разом. Трійка дорослих, розумних дівчат. У нас будуть гроші, телефон, водій. Що може піти не так за кілька годин? Ми просто зазирнемо за лаштунки цієї казки і повернемося. Це шанс, який випадає раз у житті. Коли ми ще виберемося в Катар у такому складі?

Катерина мовчки спостерігала за цим поєдинком аргументів, затамувавши подих. Вона знала, що якщо Валерія береться когось переконувати, то шансів устояти майже немає.

Софія замовкла. Вона перевела погляд з подруг на сусідній столик. Там, біля великого мармурового фонтана, її маленька донечка голосно сміялася, намагаючись упіймати пальчиками прозорі краплі води, а мама Катерини щось лагідно їй розповідала, витираючи серветкою забруднені шоколадом щічки. Серце Софії стиснулося від раптового, майже містичного припливу тривоги. Материнський інстинкт буквально кричав їй залишатися тут, у безпечному, освітленому ресторані, де все було передбачувано і комфортно.

Вона дивилася на свою дитину, і в її голові проносилися тисячі найгірших сценаріїв. Але водночас творчий азарт, професійні амбіції та шалений тиск з боку подруг робили свою справу. Їй теж до смерті набридло знімати банальні кадри. Їй хотілося довести собі й усім, що вона здатна на справжній, серйозний матеріал.

— Добре, — нарешті тихо, але чітко вимовила Софія, закриваючи очі на кілька секунд. — Я згодна. Ми поїдемо туди втрьох. Але з однією умовою: якщо мені хоч на хвилину здасться, що ситуація виходить з-під контролю, або якщо водій здасться мені підозрілим — ми негайно розвертаємося і їдемо назад у готель. Ніяких суперечок. Домовилися?

— Домовилися! — в один голос радісно вигукнули Катерина та Валерія, ледь стримуючись, щоб не заплескати в долоні від щастя.