Заручинова Піч

Добра річ, коли в хаті піч*
(українське прислів’я)

- Ну, і як там Одарка?
- Сидить.
- Це вже який день?
- Та, вважай, як прийшла в минулу п'ятницю, то досі не злазила... Порахуймо, сьогодні теж п’ятниця, то сьомий день, вважай, з печі ні ногою!
- О-о-о! Наполеглива дівка! А Микола що?
- А що Микола? Лається, плюється... Батьків відправив до родичів у Тальківку, щоб, не дай Боже, не вмовили його. Бо Михайлина, його мати, жалісливі дуже, може вговорити, щоб погодився!
- Так, Михайлина така. То Микола, кажеш, не здається? 
- Ні, терпить і чекає закінчення свята. Два тижні лишилося.
Так розмовляли дві жінки біля сільської корчми, зустрівшись увечері в п’ятницю. Прийшли вони сюди не змовляючись за своїм, уже роками укладеним звичаєм, – забирати чоловіків з корчми. Бо ті, добряче випивши, часто не могли доповзти додому, і проворні жіночки, поробивши всі домашні справи, ішли забирати хазяїв додому. Навіть раділи цьому щотижневому, вважай, дійству, бо могли зайвий раз з односельчанами потеревенити та й на чоловіків голос підвищити, штурхаючи й тягнучи додому.
Але сьогодні не поспішали вони до корчми, з якої чувся гамір та музика, п’яні вигуки та нерозбірливе бурмотіння, бо була в них дуже цікава тема, про яку вже тиждень гуділо всеньке село і яку треба було дуже ретельно обговорити і зробити свої далекоглядні висновки та прогнози.
У селі, як і в усій країні під назвою Калинія, проходили обряди  Заручинової Печі.
В останній день літа кожна неодружена дівчина, котра досягла повноліття, могла прийти в дім хлопця, якого хотіла собі за чоловіка, залізти в його хаті на піч, всістися там і чекати... Чекати, що він погодиться стати її чоловіком. Така церемонія передбачала кілька умов: дівчина повинна була увесь час святкування, а це тривало три тижні, мовчати.
Ну, я вам скажу, три тижні – це вам не три години, і навіть не три дні! Особливо для дівчини. А якщо вона ще й балакуча!  Витримували не всі. Були, звичайно, такі пари, що заздалегідь домовлялися про прихід майбутньої нареченої. В перший день вона прийде, трохи на печі посидить, сяйвом магічним печі всі помилуються, вона обранцю своєму освідчується, хлопець каже їй заповітні слова, магічні знаки на їхніх руках проявляться – і все, вже вони наречені, майже, вважай, одружені. Батьки їхні знали про це, чекали всі з нетерпінням свята Заручинової Печі, вже й на столах все стояло готове! І в перший день святкування так усе й вирішувалося.
Та не скрізь так було!
- Ох, а як же Соломія, Миколина дівчина, на те реагує? – спитала перша жіночка, невисока й огрядна, вбрана у вишневу картату плахту та вишиту червоним та чорним сорочку. – Я знаю, вони з Миколою вже пів року зустрічаються, чому ж вона не сіла на Піч?
- Та не встигла! – розсміялась друга, висока, худа, в довгій зеленій спідниці. – Пізно встала! Прибігла до Миколи, а там Одарка вже сидить! Ото крику було!
- Я уявляю! Ти чула? – заздрісно спитала перша, бо жила вона в іншому кінці села й почути Соломіїні крики ніяк не могла.
- Почала Одарку всяк обзивати, батьків Миколиних благати не піддаватися на Одарчине сидіння, а самому Миколі на шию чіплятися, тільки б не погодився Одарку за дружину взяти...
- Ох, сама винна! Спати менше треба! Лінива ж вона, і за холодну воду не береться! Розбалували її батьки. Якби знала, як то рано вставати й тяжко працювати – ще б звечора під тином стояла, щоб з першим промінням сонця в хату вскочити! По заслузі має. От що я тобі скажу! – такий вердикт винесла перша жіночка.
- Так, зате Одарка точно не лінива! – погодилась друга. – Бідно живе, сирота, в наймах, вважай змалку. Після смерті батьків сама-одна на світі, як перст. Але в хаті в неї чепурненько, на городі все до ладу! А квітів, квітів попід тином та вікнами! Я в неї навіть насіння брала повняків – дуже вже колір гарний, не жовтий, а помаранчевий, майже червоний...
- І чого вона до Миколи пішла? Тому, що багатий? Чи тому, що красень, перший парубок на селі? Всім дівчатам він подобається! Всі за ним бігають! То й вона?
- Ох, не знаю, не знаю, - скрушно зітхнула друга, - тільки знаю, що не висидить вона нічого... Соломія йому голову закрутила... І він зараз злий, як чорт... Але обряд є обряд, свято є свято... Нікуди не дінешся, мусить терпіти...

І Микола терпів.
Ще зранку, в перший день свята Заручинової Печі, коли на вулиці почало сіріти, прислухався, чи не йде Соломія. Вчора увечері домовилися, що прибіжить з першими півнями, щоб захопити магічна місце. Микола й матері сказав по секрету, бо все випитувала напередодні... Та, правда, губи стиснула у вузьку смужку, кивнула, нічого не сказала... Відчував хлопець, що не дуже матері Соломія подобається, та то дарма, головне, щоб йому була до душі!
Бо й справді, захопила Соломія його думки! Як бачив її, то голову оповивав гарячий дурман, хотілося схопити, зацілувати, замилувати, одразу ж на місці її своєю жінкою зробити!.. Та Соломія сміялася, жартома відбивалася від його гарячих рук, казала, після весілля, а поряд завжди якась її подружка пантрувала... Чекав уже хлопець Заручинової Печі, як визволення, як щастя....
А тут на тобі! Рипнули двері, які в Заручинову Піч ніхто ніколи не замикав, прошелестіли кроки до печі... Схопився хлопець, щоб радісно кинутися до бажаної дівчини – а очі не ті на нього глипнули! Чужі очі! Не Соломіїні!
На печі всілася Одарка Пастухова, яку він знав, чого ж не знати, в одному селі жили, але ніколи й не дивився в її бік! Невисока, миршава, завжди в одній і тій самій з плахті, завжди десь на фоні сільських красунь губилася, за їхніми прикрашеними на заквітчаними головами і видно її не було.
- Ти чого тут? – спитав Микола спочатку здивовано.
Вона мовчала, тільки дивилася на нього своїми здоровенними очима, які в пітьмі раннього світанку в хаті здавалися чорними. До нього, нарешті, дійшло, і хлопець навіть вилаявся спересердя.
- Геть іди звідси! – засичав на неї, ще сподіваючись виправити все, повернути назад, загладити це страшне непорозуміння.
Вона мовчала й не рипнулася, зараза така. Заворушилася мати на ліжку, батько закахикав – прокинулися. Почули, побачили, зрозуміли. Мати чомусь навіть і зраділа, мовчки кинулася по господарству все робити, батько тільки глипнув і вийшов з хати. А Микола не міг до тями прийти: от тобі й Заручинова Піч, от тобі й домовився з Соломією, от тобі й весілля і дружина!
- Не бувати цьому, Одарко, нічого не висидиш! Витерплю цей місяць, але не піддамся! Не кохаю тебе, одну Соломію! Нічого, ми потім одружимося, і без Печі цієї дурної! А ти, хвойдо, начувайся! Сама з Печі злізеш, як ошпарена! Підеш, як миленька! – так він їй і сказав тоді.
Дивилася вона тільки й мовчала. Бо закон такий, мовчати повинна під час обряду.
А коли пізніше Соломія прийшла – то нова хвиля гніву та розпачу влетіла в хату. Бо дівка проспала, довго збиралася, проґавила свій шанс на Піч сісти. Навіть до Печі кинулася Одарці всі коси повискубувати, забула зопалу, що Піч захищає ту, яка сидить на ній під час обряду. Добре Соломію блискавкою вдарило, до стіни відкинуло. Бо міг до Одарки на Піч прийти тільки її обранець, більше ніхто. Але Микола допоміг піднятися, заспокоїв ласкавими словами, пообіцяв не піддаватися нелюбці та нахабниці – і пішли геть з хати.
Сльози стояли в Одарчиних очах, коли дивилася, як обнімає Микола Соломію, але мовчала, сиділа.
Коли всі по господарству порозбігалися, а мати Миколина біля печі крутилася, їсти варила, то виглянула в вікно, чи не бачить, не чує хто, та й сказала Одарці:
- Важко тобі буде, доню. Не знаю, чи зможеш. Соломія добряче за Миколу взялася. Я ж бачу, що нещиро то все, не кохання, а мана, облуда... Вчора її зі Степаном Матейчуком бачили в його сіновалі, в на днях з Василем Прямичем, одруженим, в місто на увесь день їздила, кажуть, в них там є де перебути, щоб гріхи свої поробити... Дякую Печі, що тебе першою прикликала! Може, все й налагодиться, бо я вже й руки опустила... Він, як сліпий!
Одарка мовчала, дивилась з розумінням, та відповісти не могла, було заборонено.
Три місяці вона була магічно захищена, їй не потрібно було їсти, спати й справляти нужду. Але вона повинна була увесь час мовчати. І лише один раз в тиждень, у неділю, коли проспівав перший півень, вона могла сказати всього три слова.
Заручинова Піч починалася завжди в п’ятницю. А перша неділя буде завтра. Микола впросив батьків поїхати в гостину на час обряду, бо чесно сказав, боїться, що батьки вмовлять його поступитися Одарці, а він тоді все життя мучитися буде, бо це буде не його рішення. Всі знали, що такі випадки бували і ні до чого доброго не привели.
Батьки поїхали, а Миколи взявся до справи: придумував і продумував, як би зробити так, щоб вигнати Одарку геть. Бо тільки за власним бажанням могла покинути вона Піч.
Приходила кілька разів Соломія, лаялася, обзивала Одарку останніми словами, спеціально з Миколою перед нею цілувалася й милувалася, але все дарма. Клята дівка тільки дивилася, зціпивши зуби, й мовчала. Іноді одинока сльоза стікала по її щоці, але вона її швидко й сердито витирала рукавом і далі сиділа.
Уночі Микола довго не спав, слухав, як вертілась на печі Одарка, іноді зиркав у той бік і бачив її вперті очиська, які поблискували в сяйві місяця, як свічки.
У першу неділю Одарка сказала три слова: «Я тебе кохаю».
Микола почув, хоч спросоння голос Одарки здався ледь чутний, слабкий, та й знову заснув, бо дуже рано ще було.
А потім увесь день думав про її слова, скептично кривив губи, плювався... Потім махнув рукою, викинув з голови.
Першою його спробою було – викурити Одарку з хати димом. Запалив у печі, закрив комин - дим на хату пішов. Вікна й двері зачинив, на вулиці чекав. Вже сиво було від диму в хаті, а вона так і не вийшла. Схопився тоді за голову – що ж він робить! Так і вбити дівчину можна! Гріх-то який!
Вбіг, все повідчиняв, комин відсунув - і до неї. А вона ледве дише. Лежить, не рухається, тільки в руці щось тримає, до грудей притискає. Глянув – а то його пояс старий, про якого він і думати забув.
І згадав Микола. Колись проходили вони з хлопцями повз пшеничне поле баби Степаниди, їй Одарка допомагала снопи в’язати. Баба хлопців погукала, попросила допомогти. Ті всі разом кинулися – вмить управилися, а останній сніп Микола своїм поясом перев’язав, бо звичай такий був у селі – на щастя й родючість. То Одарка досі той пояс зберігає? Адже скільки років минуло? Два чи три? Він уже й про пояс той забув. Глянув Микола на дівчину якось по-новому, пильно глянув.
Побачив, що має та довгі вії, рівні чорні брови шнурочком, повні вуста, правда, аж посинілі зараз від задухи... Приніс він води, обтер її обличчя, а сам зляканий сидить, чекає, чи не вдушилась вона. Одарка очі врешті-решт розплющила – сяйнуло Миколі синню від її погляду – гарно було.
- Вибач, - глухо промовив Микола. – Чорт поплутав. Пішла б ти сама з хати, не шли мені гріхи на душу!
Мовчала Одарка. Сіла, пояс зіжмакала і в кишеню сховала, похнюпилась. Видно, що не піде.
На наступному тижні Соломія підбила Миколу жаркими своїми словами та ласками привести мага в хату, щоб допоміг Одарку вигнати з Печі. Бо були такі умільці, могли це зробити.
Микола погодився. Якраз субота була, а в неділю (другу вже) повинен був маг прийти. Одарка зрання вдруге сказала «Я тебе кохаю». На грані сну та яви почув її слова хлопець. Повернувся на другий бік та й заснув.
Маг був жевжиком з хитрими очима, у Миколи гроші взяв, довго ходив біля Печі, якісь незрозумілі слова казав, а потім пояснив:
- Сьогодні уночі піде дівка геть. Гарантію даю! – і пішов.
Чекав Микола ночі, а самому щось муляло.  Начебто він звик уже до Одарчиної присутності в хаті. Прислухався кожного разу, чи дихає вона там, бо дівчина іноді зітхала стиха, про щось собі думаючи.
Почав він відганяти думки про Одарку, про Соломію почав мріяти, уявляти, які очі в неї, які брови... Але, вбий його, не згадувався колір очей... Тільки палкий жар гарячого жіночого тіла, податливі плечі, руки, груди, плавні вигини тіла, щемке своє бажання володіти, зараз і тут... А очі чомусь не згадувалися, і слів, які вона йому казала, не пам’ятав... Не говорила ніколи, що кохає... Тільки весілля, весілля... А ще гроші, господарство, про корів Микола розмову згадав. Збиралася Соломія завести їх аж чотири, щоб як у багача Омелька з сусіднього села, з яким господарство Миколиних батьків завжди порівнювала... Бо теж було багате й справне.
Раптом Одарка тихо заскімлила. Микола схопився на ліжку, глянув на Піч і обімлів. До Одарки по припічку ліз величезний чорний павук. Як долоня. Певно, маг начаклував його і змусив з’явитися вночі, коли в сутінках найстрашніше видно потвору. Бо в нього світилися всі його очі, блимали таємниче білими гнилими плямами, а лапи скреготали по стіні неприємно й шурхотливо.
Одарка, видно, дуже злякалася, а ще більше гидувалася, забилася в самісінький куточок печі, але павук знав, куди ліз – бо на дівчину магією і був націлений.
Першим поривом Миколи було кинутися і скинути почвару з печі, розтоптати, знищити... Зупинив здоровий глузд.
«Чи ж не ти, Миколо, цього хотів? – спитав він сам себе. – Вигнати дівку з хати. За магію і цього арахнида гроші заплатив! Своїми ж руками! Послухався Соломії, дівчини своєї, з якою одружитися хочеш. Не з Одаркою! З Соломією! Яка хоче чотирьох корів завести... А про кохання й слова не сказала...»
А поки роздумував хлопець – павук вже заліз Одарці на коліна й направлявся повільно й упевнено до обличчя. Дівчина знову тихенько заскімлила, повними жаху очима вона зиркнула на Миколу, який сидів в ліжку непорушно, і заплющила очі. Завмерла. Тільки жилка на її шиї билася часто-часто, й високо здіймалися груди від хвилювання й страху...
Микола раптом якось зовсім недоречно помітив, що в дівчини гарна фігура, груди високі й привабливі, а загострені риси обличчя сповнені якогось внутрішнього благородства й щирості... Щирості у своїх намірах витримати все, аби добитися його, Миколиної любові...
Павук вже повз по грудях і передніми лапами намацував підборіддя Одарки, що тремтіло від страху...
Так, маг все правильно розрахував – будь-яка дівчина давно б утекла з печі, злякавшись такого великого й бридкого павука і репетуючи від переляку... Тільки не та, яка кохала по-справжньому... Яка згодна була витримати все, аби отримати коханого...
Не міг хлопець більше витримувати знущань над дівчиною, кинувся на піч, схопив потвору голими руками (була справді бридка на дотик, шорстка, волохата!), кинув на підлогу й розтоптав просто босою ногою... Аж квакнуло під п’ятою... І зникло все – павука, як і не було.
Микола глянув на Одарку на печі. Та ще сиділа заціпеніла, мабуть, і не відчула, що павука вже немає... Хлопець сів поряд з нею і м’яко торкнувся пасма волосся, що спало на щоку, відвів за вухо, погладив по скроні, ледь торкаючись м’якої оксамитової шкіри...
І примовляв при цьому:
- Одарочко, вже все... Немає його... Прогнав я... Вбив... Не злякає більше...
Дівчина розплющила очі, глянула на Миколу, їхні обличчя були так близько, що Микола відчув схвильований подих дівчини на своїх вустах... Малиновий, солодкий, п’янкий, ніжний... Хлопцеві захотілося відчути не лише запах цих звабливих губ, але й самі вуста, спробувати їх на смак... Він потягнувся до неї й ледь-ледь торкнувся соковитих губ...
Наче блискавкою вдарило Миколу, наче прозрів він тут і зараз! Неначе полуда якась з очей і тіла спала! Здригнувся від якогось внутрішнього болю, самому захотілося скімлити й плакати...
Не зрозумів Микола свого стану, злякався, відхилився від дівчини й вибіг геть із хати... На вулицю, в нічну прохолоду, щоб прийти до тями, опанувати себе й зрозуміти, що сталося з ним сьогодні, після м’якого доторку до Одарчиних губ... Що це було?