Розділ 6. Сад снігу і крові

Заняття в королівської хранительки простирадл мали стабільний ефект: кожного разу після них я почувалася приниженою. Намагалася взяти себе в руки, звикнути до цих занять, виробити імунітет, аби наступного разу це не так сильно мене зачіпало. Проте щораз Елеї вдавалося натиснути на нові й нові больові точки. Вони просто… просто переконують мене в тому, що я не людина! Що мої почуття не мають значення. А єдине моє призначення — це добре догоджати своєму чоловікові та регулярно народжувати йому красивих та здорових дітей. Ну і звісно — бути вродливою, щоб радувати чоловікові око, а також щоб виглядати поряд з ним як декоративний додаток, відповідний до його високого статусу. Бо ж у мене просто немає іншого вибору, крім як прийняти ці жорстокі правила гри! Але Елея своїми заняттями прагнула більшого: аби я не просто прийняла ці правила, а була щиро рада їх прийняти як щось прекрасне, чудове та правильне.

Тому вийшовши сьогодні з кімнати для занять, я стискала кулаки. Та бажаючи просто глибоко подихати, наказала служниці принести мені теплий хутряний плащ і попрямувала до виходу в засніжений королівський сад. Фреї, на щастя, зараз поряд не було. Натомість Вілл слідував за мною, наче грізна мовчазна тінь.

Сьогодні видалася непогана погода. Принаймні, за мірками Норднереї: так само холодно, але без пронизливого крижаного вітру чи хуртовини, а повітря не надто вологе, тож цей мороз відчувався не так сильно. Нечасті пластівці білого снігу повільно падали з небес, а вечірнє небо підсвічувало помаранчево-кораловими відтінками. Було тихо, тож кожен крок по хрусткому снігу лунко відбивався у вухах.

— Слухай, Вілле, — неголосно гукнула я, зупинившись біля статуї з білого напівпрозорого каменю із золотими прожилками: молода жінка. Струнка, вродлива, з довгим волоссям, увінчаним тіарою.

— Так? — озвався охоронець, підступивши до мене. Тепер він був так близько, що своєю спиною я майже фізично відчувала його.

— Його високість Арен розказував, що один з його предків подарував своїй нареченій, на честь церемонії Священної купелі, її статую, яка й досі стоїть в королівському саду. Чи це не та сама статуя?

— Ваша правда, вона, — кивнув чоловік.

— Така гарна… — шепнула я, примружуючи очі, які трохи засльозились він сніжинки, що втрапила на вії. — Як гадаєш, ця дівчина була щасливою у шлюбі? Адже чоловік, який увіковічнив її в такій статуї, напевне дуже сильно кохав її?

— Наскільки мені відомо, то ні, — тяжко зітхнув Вілл, і від цих слів щось усередині мене здригнулося з болісною гіркотою. — Кажуть, королева Жизель була дуже нещасна та самотня до кінця свого недовгого життя. Подейкують, що вона врешті наклала на себе руки. Але звісно, в офіційній історії її смерть записана як нещасний випадок — тяжка на ранніх термінах четверта вагітність, через яку вона зомліла від недомагання та випала з балкону. Що офіційно засвідчили кілька придворних. Проте скоріш за все, ті люди просто дали ті свідчення, які від них вимагали, щоб не зіпсувати репутацію королівської династії «ганебним самогубством королеви». Бо за фактом, якщо вірити чуткам, які дійшли до наших днів, та жінка постійно була пригнічена й сумна, регулярно зривалася на істерики, час від часу навіть різала власне тіло. А кожна вагітність лише погіршувала її стан. Зокрема й тому, що чоловік — знову ж таки, згідно чуток — дуже грубо примушував її до близькості, аби вона понесла наступну дитину.

— О боги, який жах… — видихнула я, відчувши, що ноги стали ватними.

— Так, ті десятиліття були похмурими для дому Вінтеркроунів. Зокрема тому, що королева Жізель не дуже-то й намагалась приховувати свій стан, і чим далі, тим більше на публіці було помітно, що з нею щось сильно не гаразд. Тож ця статуя — скоріше показний жест, аби створити для народу красиву казку про любов спадкоємця престолу та прекрасної юної принцеси. Але точно не символ справжнього великого кохання.

— Знаєш, — прошепотіла я, та зробивши крок, торкнулася пальцями в рукавички золотавого прозорого каменю, що спадав спідницею чудесної сукні, немов застиглої на морозі. — З одного боку для принцеси немає нічого дивного в тому, що їй належить прожити життя без кохання, щастя та влади над власною долею. Ми — лише політичні карти, які наші батьки розігрують, встановлюючи вигідні для держави зв’язки. Наша родова кров — валюта, за допомогою якої чоловіки, що зачали нас в наших матерях, можуть зміцнювати свій вплив. І чим краще вони нас використають, тим більше зростає ціна наступних поколінь принцес з їхнього дому. Мене виховували з прагматичним розумінням всіх цих речей, аби я із найніжнішого віку не мала жодних ілюзій стосовно того, що чекає на мене в майбутньому, і про які речі мені краще навіть не намагатися мріяти. Але… те, що пережила ця дівчина — справді занадто жорстоко. Цікаво, чи…

— Ваша високосте, ось ви де! — почула я, і обернувшись, побачила Фрею. Яка, зупинившись у двох метрах від мене, присіла в реверансі, потривоживши пухкий сніг навколо себе подолом хутряного плаща. — Цей сад проєктовано так, що в ньому, часом, буває дуже складно когось знайти, — додала вона з вишуканою усмішкою.

— Щось сталося?

— Нічого особливого. Просто мене попросили, коли вже я прямувала до вас, переказати панові Фросту, що голова королівської варти чекає на нього біля третього входу до західного крила, і це терміново. Я проведу принцесу.

— Он як? — насупився генерал. — Гаразд. Це поряд, тож буду за кілька хвилин.

Очевидно не бажаючи залишати мене надовго, чоловік розвернувся та швидко покрокував, зникнувши за поворотом алеї. Я ж просто заціпеніла та нічого не сказала, а він, йдучи, на жаль не бачив мого обличчя.