Розділ 5. Фатальне небо

Схоже, я досі не помічала цього, бо від самого прибуття до Бореаліра була занурена в свою внутрішню бульбашку, що являла собою суміш шоку та власних клопотів. Проте виявилось, що прийдешня церемонія Священної купелі справді була в усіх на слуху. Про неї, звісно, як про сакральне таїнство, не писали в усіх газетах. І пройти вона мала не публічно, а в церемоніальній залі замкового храму. Але на цю тему справді активно шепотівся весь палац — від придворних до слуг. Ба навіть, якщо вірити підслуханим розмовам, майбутню церемонію обговорювали пліткарі в шинках та на кухнях усієї столиці.

Що ж, це не те щоб було дивно. Адже королівський двір вимагав, аби я прибула сюди АЖ НАСТІЛЬКИ задовго до весілля, мотивуючи це саме низкою важливих для норднерейського народу церемоній. І сьогодні дівчина, яка має стати матір’ю їхнього майбутнього короля, почне занурюватись у національні вірування та традиції — неначе тканина, яку занурюють в чан з фарбою, щоб радикально змінити колір. Перетворивши її із того, чим вона була, на саме те, що потрібно фарбарям.

Заради цього мене розбудили зранку. Розрахувавши все так, аби я мала достатньо часу на сніданок та збори. Коли ж закінчили із наряджаннями — я вийшла зі своїх апартаментів до жреців та придворних, які урочистою ходою, під спів хору, проводили мене до того самого храму. І вже там мене відвели до кімнати без вікон, заставленої свічками, де почали готувати безпосередньо до самої церемонії.

Найперше храмові діви роздягнули мене, обережно віднісши розкішне плаття до сусідньої кімнати. Потім натерли моє тіло ритуальними пахощами та одягнули в церемоніальні купальні одежі, які для мене пошили спеціально заради сьогоднішнього дня. І наскільки я зрозуміла, після церемонії цей одяг зберігатиметься придворними священниками аж до самої моєї смерті, аби потім покласти його на дно труни.

Покінчивши з підготовкою, на мою голову опустили невагому прозору вуаль, яка покрила все тіло, до самих щиколоток. Та урочисто, під священні співи, вивели мене до зали, підлога, стіни та стеля якої були із суцільного срібла, прикрашеного оздобленням з перламутрового золота. В центрі зали у підлозі знаходилась срібна купель, в яку пірнали вузенькі сходи. Спустившись ними,  я стала в купелі на коліна, при цьому відзначивши, як невагома тканина ритуальних одеж розпливлася у ледве теплій воді.

Хор вибухнув новою хвилею співу. Храмові діви урочисто зняли вуаль з моєї голови. А верховний жрець, стоячи прямо переді мною, читав молитви до всіх богів, закликаючи їх прийняти мене як нову частину Норднереї. А наостанок, потягнувшись рукою, штовхнув мене в груди, змушуючи впасти спиною в купель та повністю зануритись у воду…

Велетенська рука. Така колосальна, що здавалось, її долоня здатна накрити ціле місто. Повільно тягнучись прямо на мене, вона буквально проходила крізь сутінкове небо! А разом із нею, зриваючись із далей простору поза меж реальності, летів дощ палаючих метеоритів! Кожна секунда розтягувалася на хвилину, хвилина — на годину. Але все це так безповоротно та фатально наближалося…

Аж тут я розплющила очі, зрозумівши, що стою босими ногами на срібному дні, а всі, хто зібралися на церемонії, аплодують під священні співи про те, що відбулася церемонія Священної купелі майбутньої королеви Норднереї.

* * *

Після того, як я вийшла з води, і мене загорнули в вишиту золотом божу ковдру, іще годину тривали священні співи, молитви та урочисті промови. А потім мене проводили до тієї самої кімнати, де збирали до ритуалу, аби обтерти тіло, висушити волосся і перевдягнути в чергову розкішну сукню — на цей раз яскраво-блакитного кольору. Розшиту сріблом та сяючими камінцями так, аби тканина нагадувала скло з морозними візерунками. Саме в такому вбранні, нафарбована, натерта пахощами, зачесана та обвішана прикрасами, я мала вирушити на офіційну зустріч зі своїм майбутнім чоловіком.

Мене провели до невеличкої красивої кімнати… яку, втім, ніяк не виходило назвати затишною. Через все, що відбувалося зі мною, відколи я опинилась у цій країні. Через лячне видіння, яке постало перед моїми очима, коли я занурилась у воду. Все це, здається, просто позбавило можливості в принципі хоч трохи відчувати затишок. Тому коли мене залишили на самоті, я просто сіла на зручну софу та спрямувала погляд у вікно, за яким короткий північний день закінчувався рожево-помаранчевими сутінками, які яскраво вигравали на кожній крижинці, що простягалася під високим сніжним замком.

— Знала б ти, яка прекрасна в світлі цих сутінок, — несподівано почула я, і здригнувшись, обернулась на голос, аби побачити принца поряд зі мною. Ох, прокляття! Коли він підійшов? Як я взагалі примудрилася настільки задивитись на захід сонця, що навіть не помітила цього?

— Вітаю, Арене, — сполошилась я, і поспіхом підвівшись, присіла в реверансі.

— Радий тебе бачити, Міреаміє, — усміхнувся він, та ніжно взявши мою руку, поцілував зворотній бік долоні. — І вітаю з церемонією Священної купелі. Для мого… а відтепер уже і для НАШОГО народу вона надзвичайно важлива. Кожен норднереєць проходить її невдовзі після повноліття, а наречені королівської родини — якнайшвидше після свого прибуття сюди. Таким чином встановлюється глибокий зв’язок з цією землею, її енергією, історією та богами.

— Так, ваша мати розказувала мені про це, — кивнула я, почуваючись ніяково від його погляду.

— Важливою складовою цієї церемонії є те, що після неї належить прийняти подарунок від найближчої людини із тих, хто перебуває поруч, — вів далі Арен, досі тримаючи мою руку, та невагомо пестячи пальці. — І у випадку принцеси, яка прибула сюди як наречена, ця людина, звісно — її майбутній чоловік.