Розділ 4. Її холодна величність

З хороших новин: минулої ночі мене ніхто не спробував вбити, і навіть не пробирався до моїх покоїв. Навіть дико, що тепер я почала радіти таким речам. Цікаво, невже та сама система оповіщення та наявність генерала Фроста по сусідству справді применшили ентузіазм тих загадкових змовників? Втім, радіти поки рано. Навряд я справді можу почуватися в безпеці в кращому разі до весілля, якщо їхня мета — не допустити цього шлюбу. Адже коли вони налаштовані серйозно, то це для них — тільки справа часу, перш ніж вони придумають, як обійти цю перешкоду та дістатися до мене. Тому мені однозначно варто й далі бути напоготові, залишати перед сном увімкненим сигнальний артефакт та тримати під рукою замаскований кинджал.

Проте цієї хвилини змовники та вбивці, які прагнули моєї смерті, трохи відступали на другий план, бо на мене чекав трохи інший жах: полуденне чаювання з королевою Матильдою, моєю майбутньою свекрухою.

Згідно традицій Норднереї, королева не була особливо публічною персоною. Щонайбільше, іноді згадувалась «в комплекті» зі своїм чоловіком, коли мова заходила про родину короля. Тож вирушаючи до цієї країни, я, по суті, не мала гадки про те, який у цієї жінки норов, чого мені слід від неї чекати і на яке ставлення варто розраховувати. Знала лише загальновідому інформацію: сорок три роки, до заміжжя була Матильдою Еленбург, другою принцесою країни, розташованої далеко на північному заході від Семірози. Але після того, як прожила в Норднереї більшу половину свого життя, вона вже, вірогідно, не мала нічого спільного з тією дівчиною, яка колись давно, більше двох десятиліть тому, так само, як і я, покидала рідний край та вирушала до далеких крижаних земель.

 Як не дивно, нічого про королеву я не дізналась під час нашої з нею першої зустрічі, на офіційній авдієнції.

Ні, мені належало пізнати її зараз. Коли лакеї відчинять білі різьблені двері її будуару. І я, елегантно пройшовши всередині, зроблю реверанс, щоб приєднатися до цієї жінки за чаюванням.

— Вітаю, ваша величносте, — неголосно проговорила я та підвела погляд.

Матильда сиділа за чайним столиком, на якому вже чекали порцелянові чашки та чайник, вазочка печива, а також дві тарілочки з вишуканими тістечками.

— Доброго дня, моя люба. Проходь, — кивнула вона, уважно дивлячись на мене, та жестом запросила сісти за чайний столик навпроти неї. — Як минули твої перші дні при дворі?

— Чудово та дуже пізнавально.

А ще мене мало не вбила призначена вами фрейліна, яка продовжує вишукано пурхати поряд навіть після того, як я скинула її з балкона з величезної висоти… але ж це такі дрібні деталі, чи не так?

— Сподіваюсь, «пізнавальність» на уроках пані Елеї ти справді добре засвоїш. Не хотілося б, аби мій син був розчарований, — холодно усміхнулась вона, і від цієї посмішки мене неначе проштрикнуло наскрізь довгою, гострою бурулькою.

— Робитиму все, аби виправдати покладені на мене високі сподівання, — відповіла я, щосили намагаючись не затинатись, аби не дарувати цій жінці зайвого задоволення.

…Але наступної миті, поглянувши на неї, заціпеніла навіть не думаючи над тим, що маю приховувати свої емоції. Не знаю, що саме вона думала, дивлячись на моє завмерле в шоці лице з широко розплющеними очима та звуженими зіницями.

Бо єдине, про що я здатна була зараз думати — це напівгнилий заморожений труп, що сидів переді мною! З  кристалізованими очима, настільки каламутними, що в них неможливо було розпізнати зіницю та райдужку. Тонкими руками, на яких під дірами в шкірі та висохлій плоті було видно оголені білі кістки. Та ідеально розчесаними яскраво-рудими косами, увінчаним короною із зорями діамантів.

— Віритиму в твій успіх, дитя, — холодно усміхнулась королева Матильда.

Я ж розгублено кліпала, намагаючись усвідомити марево, яке налетіло лише на мить, але все одно стояло перед очима, поки я дивилась на вродливу дружину короля Норднереї.

— Так, ваша величносте, — затинаючись, вичавила із себе я, та вчасно прибрала долоню від чашки, яку кілька секунд тому хотіла взяти. Але не зараз — зараз я лише сховала руки під стіл, поклавши їх на коліна, аби не виказувати, як же сильно тремтять мої пальці.

Прокляття, в такі миті все більше хочеться вірити, що я просто божеволію!

Проте що б я не бачила і чому, це однозначно не сприяє моєму бажанню розказувати королеві, та й взагалі будь-кому з королівської родини, про ту дивну історію з балконом.

 — Гадаю, ти вже зрозуміла головну причину нашої зустрічі, — продовжувала Матильда, вишукано відпивши чаю.

— Головну причину?

— Норднерея — країна, яка має багату та дуже глибоку історію, що сформувала міцні традиції та непорушні цінності. І королева є невід’ємною частиною цих цінностей, їхньою носійкою та захисницею. Адже наша земля наближена до богів.

— Тобто, наближена до богів? — я трохи розгубилась.

Історія цього величезного королівства справді була давньою та незвичайною. Суворий край вічної зими, де більшу частину року землю вкривав сніг, а в деяких регіонах, найпівнічніших, він зовсім не сходив, накопичуючи століттями шари криги. І єдиною причиною, з якої люди в принципі прийшли сюди, залишилися тут і так за ці території трималися — просто невимовні багатства, приховані в надрах промерзлої землі. Єдине в світі місце, де видобували божественної краси бліде перламутрове золото. Найбільші поклади самоцвітів, срібла, залізної руди, найрізноманітніших мінералів, просто нескінченні запаси вугілля… цей список можна продовжувати годинами. Маючи все це, Норднерея могла дозволити собі абсолютно що завгодно завдяки торгівлі. Тож місцеві жителі не голодували, сподіваючись лише на полювання, скотарство та теплиці. Торгівельні кораблі регулярно привозили в портові міста вдосталь найрізноманітнішої їжі, які завгодно вироби та предмети розкоші. А назад пливли, навантажені такими потрібними світу ресурсами, сировиною та найпрекраснішими коштовностями світу.