Розділ 3. Хранителька простирадл

Я продовжувала усміхатись, жуючи свій сніданок, поданий до обідньої кімнати в моїх апартаментах. Та приязно дивилася на Фрею, подумки намагаючись зрозуміти: що це, трясця, має означати?

Невже вчора… на мене напав її двійник? Змовник, що прикинувся нею? Можливо, скористався якимось артефактом, аби набувши її подоби, пробратися прямісінько до моєї спальні? Чи сестра-близнючка, про яку я не знала? Або хто чи що взагалі? Не може ж бути, щоб вона вижила після ТАКОГО падіння і за ніч повністю відновилась, виспалась ще й зробила ідеальну зачіску!

Та головне, сама фрейліна поводилась спокійно і невимушено. Так, ніби цієї ночі справді нічого не сталося, і вона абсолютно не в курсі того, що чи то вона сама, чи то хтось з її обличчям намагався скинути мене з балкона.

— Спробуйте цей крем-сир до гріночки, дуже смачний, — приязно усміхнулась вона, і бачать боги, мені цієї миті знадобилися всі сили, аби не вдавитися тією гріночкою!

— Дякую, справді дуже смачно, — кивнула я, повільно пережовуючи. І бажаючи не виглядати занадто дивно, запитала: — Отже Фреє, який мій розпорядок на день? Про які такі важливі справи ти казала?

— Сьогодні на вас чекає перше заняття з королівською хранителькою простирадл, — повідомила фрейліна, і я з легким нерозумінням наморщила лоба.

— Тобто? Не зовсім розумію, що це за придворна посада і яке навчання мені належить пройти в особи, яка її обіймає.

— Не хвилюйтесь, у вашій непоінформованості немає нічого дивного, — усміхнулась дівчина. — Ця посада — скоріше внутрішня традиція Норднерейської аристократії та міщан, які можуть собі таке дозволити. Традиція делікатна, а Норднерея — країна доволі закрита. Тож навіть члени королівських сімей інших держав могли про неї не чути.

— То?..

— Хранительками простирадл називають жінок, які професійно навчають дівчат із аристократичних, заможних, та звичайно, королівських родин догоджати своєму майбутньому чоловікові в ліжку, — пояснила Фрея, я від її слів мої щоки проти волі миттєво спалахнули.

— Тобто… — затинаючись, видихнула я, і таки поставила на стіл чашку з чаєм. — Але ж… королівська наречена має бути незаймана… ба більше — королівська лікарка після того, як я прибула сюди, проводила мені огляд, аби в цьому переконатись. Та навіть повідомила, що такі огляди я маю терпіти щотижня аж до ночі перед весіллям. Яким чином тоді я маю навчатися… в цієї…

— О, не переймайтесь, — манірно захихотіла Фрея, прикриваючи ніжні губи своєю витонченою долонькою. — Навчання в хранительки простирадл жодним чином не завадить нареченій зберігати її цноту. Всі практики, які викладатимуться, демонструватимуться та відпрацьовуватимуться вами не на живих чоловіках, а на спеціальних манекенах-тренажерах. І, звісна річ, без жодного проникнення чого завгодно куди не треба, — говорила вона абсолютно спокійно, тим часом як я вже була на межі того, щоб зомліти від збентеження!

Але ж… але ж фрейлінами при дворі Норднереї точно служили саме незаміжні аристократки! Тоді чому ж вона настільки невимушено говорить про такі відверті речі?

— Розумію, що вам, певно, дуже ніяково від цієї новини, — зітхнула Фрея, попиваючи чай з власної чашки. — І певно, перші кілька занять також чимало вас бентежитимуть. Проте з часом ви звикнете та просто спокійно сприйматимете навчальний матеріал, намагаючись засвоїти його заради того, аби якнайкраще виконувати свій обов’язок дружини.

— Мені під час виховання завжди казали, що головний обов’язок дружини королівської крові — народити якнайбільше здорових спадкоємців, — тихо проговорила я, марно намагаючи перестати так сильно шарітися.

— Звісно, ваша високосте, — хіхікнула фрейліна. — Але не варто забувати про те, що обов’язок будь-якої жінки — в усьому догоджати своєму чоловікові. Надто коли той ласий до жінок. Хай би скільки в нього не було коханок, шляхетна дружина, а тим паче майбутня королева, не повинна бути тим самими сухим окрайцем хліба, яким неохоче давляться просто «бо так треба» в небажаних перервах між поїданнями делікатесів від найкращих кухарів.

Від сказаного Фрею у мене в животі неначе повзало каміння. «Обов’язок жінки — догоджати чоловікові»… Ці слова неначе обвивали мою шию, викликаючи бажання закричати від внутрішнього протесту! Протесту, на який я не мала жодного права. Та все ж, я зуміла стиснути кулаки і вичавити із себе чемну посмішку.

Цікаво, то виходить, і вона сама теж проходила це «навчання»? Хоча поки, схоже, не готувалася до весілля найближчим часом, навіть якщо офіційно вже й була заручена. Інакше б до мене очевидно приставили іншу фрейліну.

Втім, якщо брати до уваги те, що ця фрейліна (чи, щонайменше, хтось з її обличчям) намагалася цієї ночі вбити мене, гадаю, мені не варто дивуватися чому завгодно, і треба розраховувати на будь-що.

Закінчивши нарешті цей до сказу божевільний сніданок, я вирушила слідом з Фреєю коридорами палацу… Та здригнулася, ледве перетнувши поріг покоїв.

— Вітаю, ваша високосте. Радий служити вам, — чемно проговорив Віллтер Фрост, приклавши руку до серця та схиливши голову.

Серце пропустило удар. Кілька наступних секунд я, завмерши, просто розгублено дивилась на його суворе обличчя, аж поки нарешті, зібравшись, не відповіла:

— Вітаю, генерале Фрост. Рада бачити вас сьогодні.