Розділ 1. Наречена в край вічного снігу

— Ні, не можна! — прозвучало, наче ударом батога. Я здригнулась та відсмикнула руку від кошеняти, якого хотіла погладити та підгодувати. Інакше ще секунда, і голова моєї варти сам би схопив мій зап’ясток та відтягнув на крок назад.

Почесна охорона? Та це більше схоже на тюремний конвой!

— Але ж це просто кошеня… — спробувала заперечити я, і одразу наштовхнулась на колючий від холоду погляд.

— За протоколом заборонено, — суворо випалив чоловік, жестом наказуючи мені скоріше проходити до карети. І все, що лишалося, це виконати його наказ.

Мене готували до цього все життя, але однаково хотілось кричати. Надто від тієї миті, як зійшла з корабля в засніженому порту та збагнула, що тут завжди ось так холодно. Саме тоді я повною мірою усвідомила, наскільки недосяжно-далекими стали рідні сади Семірози, разом з теплим сонечком, яке більше ніколи не пеститиме мого обличчя своїми лагідними променями.

Тут було зимно. Настільки, що пробирало до кісток. І тепер це — мій новий дім, моя нова батьківщина. Мене привезли сюди в шовках та коштовностях, та за відчуттями — ніби в кайданах. Аби я стала дружиною кронпринца Арена Вінтеркроуна, скріпивши важливий політичний союз.

Міреамія Верімор, третя принцеса Семірози, вродлива та добре вихована. Вирощена з дитинства як розмінна монета, аби здійснити якнайвигіднішу «покупку». Що ж, можна привітати батька, йому вдалося! «Покупки», вигіднішої за цей шлюб, годі було й уявити. І на цьому його зацікавленість моєю долею закінчувалась. Матері я теж була байдужа, а братам та сестрам то й поготів. Лише моя покоївка, гадаю, за мною сумуватиме — попри різницю в статусі, ми були майже подругами. Але й вона, мабуть, швидко мене забуде.

Я б теж хотіла забути все про свій рідний теплий край, аби не так болісно було усвідомлювати, що тепер приречена жити у вічному холоді… та тільки розуміла, що не вийде. Кожна хвилина в цій північній країні лише посилювала бажання зігрітися, хоч якось, хоч трішечки. А це ж лише другий день тут! Позаду — перша ночівля відтоді, як я зійшла з корабля, і в супроводі своєї почесної «тюремної» охорони рушила вглиб країни, до Бореаліра, столиці Норднереї. І тепер, вийшовши з добре протопленого заїжджого двору на хрусткий мороз, знову сіла до своєї карети, аби продовжити шлях.

Якщо бути чесною, то я не одразу зрозуміла, що щось не так. Адже карета-сани в принципі мчала дуже швидко, не переймаючись тим, як мені було всередині. Але якоїсь миті я зловила себе на тому, що мене аж надто сильно підкидує. І от тоді обережно визирнула крізь віконце саме вчасно, аби побачити, що вартові, один за одним, падають замертво зі своїх коней, нафаршировані стрілами! А потім, судячи з усього, стріла долетіла і до кучера, бо карета, абсолютно некерована, понеслася за інерцією, аж поки не перекинулася!

Просто дивом я залишилася не те що живою, а ще й притомною. Втім, не певна, що з цього приводу мені варто радіти! Бо коли я побачила у розбитому віконці брудні, неголені обличчя чоловіків, які стрімко понеслися в мій бік, проти волі в голові ковзнула думка: Краще б мені зараз і справді бути непритомною. Адже тоді я, хоча б, принаймні не бачила б і не відчувала всього того, що тепер, очевидно, чекатиме на мене!

І на жаль, наступна хвилина тільки підтвердила мої найгірші підозри.

— Диви, а вона справді гарненька, — реготнув один з розбійників, коли відчинив дверцята карети і побачив мене. Та не церемонячись, схопив прямо за золотаві коси і смикнув, витягуючи назовні. Аби жбурнути на вже стоптаний сніг.

Благати пощади безглуздо… та я й не могла навіть вичавити із себе жодного звуку! Просто заціпеніла, спостерігаючи за тим, як декілька дужих чоловіків схопили мене за руки та ноги, притискаючи до снігу, наче метелика, пришпиленого голками до шматка картону.

— Швидко робимо діло та звалюємо, — повідомив той самий бандит, очевидно ватажок, задираючи мою спідницю!

Від паніки я ледве не зомліла… але ні, мені так не пощастило, я все ще лишалася притомна. Тільки в голові паморочилось, та перед очима майоріли білі мушки, поки цей покидьок поспіхом спускав свої штани. Та гидко гигочучи, схилився наді мною!..

Це було, немов біла блискавка. Різка, швидка. З червоною кров’ю замість спалаху, яка бризнула з шиї бандита, коли в неї вчепилася могутня щелепа величезного — не меншого за коня — білого вовка з лютими блакитними очима!

Смикнувши головою, звір відскочив убік, відтягуючи та відкидаючи тіло бандита убік. Та не чекаючи, поки решта його спільників отямляться, пішов у атаку на тих, які мене тримали.

Зуби. Міцні лапи з гострими кігтями. Кожен м’яз, кожен вигин звіриного тіла працювали швидко та чітко, не залишаючи своїм супротивникам жодного шансу. Лише один із тих, хто стояли навколо, встиг вихопити ножа та атакувати, але звір спритно ухилився та розірвав нападника, перш ніж той встиг навіть дотягнутися лезом до його білосніжної шерсті, окропленої плямами свіжої крові.

…А потім цей вовк подивився на мене…

І сівши на сніг, почав скручуватись! Мене аж пересмикнуло, коли я дивилась на це. Спостерігала за тим, як його ламає. Хай це тривало лічені секунди, але мені стало зле, ледве не знудило. Та я не зводила з нього очей, і тому чітко побачила, як відкинувши звірину шкуру, ніби через силу зняту одежу, переді мною постав високий, дужий чоловік зі сріблясто-білим волоссям! Кожен м’яз його добре тренованого, вкритого шрамами тіла аж пашів на морозі, проте самому незнайомцеві холод, схоже, анітрохи не надокучав. Привабливе трикутне обличчя з блакитними очима спрямоване прямо на мене. А я була настільки налякана, що навіть не зважала на те, що переді мною стояв чоловік без жодної одежини.