Розділ 3. Темне відображення

Після тієї вечері Рен зі мною не розмовляв. Зовсім. Повернувшись додому пізно вночі, коли Артур уже пішов, він мовчки, навіть не торкаючись їжі, влетів у свою кімнату і замкнувся там. Я намагалася поговорити з ним, але коли постукала в його двері, мені ніхто не відчинив.

Вранці він теж пішов до академії ще до того, як я прокинулася (і це при тому, що після того, що сталося на вечері, мій сон не сказати щоб був таким міцним). І в коридорах стародавнього замку друг дитинства теж мене уникав.

Воно тиснуло. І це тоді, коли я й так почувала себе, м'яко кажучи, не у своїй тарілці. Ще б пак! Дізнатися, що я — Призначена Артура, і тепер його наречена? Та що за нісенітниця?! Більше схоже на якийсь безглуздий жарт. Як і ця каблучка на моєму пальці. На яку, до речі, дехто таки звернув увагу!

— Ой, Еліс, а що це в тебе таке? — З цікавістю стрепенулась Джейн, моя найкраща подруга і однокурсниця, підсівши до мене за столик у кафетерії. — Тобі що, знайшли нареченого?

— Щось на кшталт того, — зітхнула я, колупаючи виделкою салат.

— Договірний шлюб, або?..

— Жодних «або», розслабся. Нічого цікавого, — хмикнула я, намагаючись зобразити невимушеність.

У академії Міднайт навчалося чимало дітей зі шляхетних родин… що там, більшість місцевих студентів вважалися з таких. І хоч я була лише прийомною дочкою ректора, його титул також офіційно переходив на мене. А договірні заручини в цьому середовищі не дивували зовсім нікого. Третина місцевих студенток вже були заручені. Друга третина дізнається, кого батьки підібрали їм як вигідну партію, до свого випуску. Ну а ще третина скоріше відносилися до тих, хто радий був би опинитися на їхньому місці, та справи сім'ї йшли не найкращим чином. Так само залишалися дівчата без дворянських титулів — дочки заможних міщан та кілька завзятих відмінниць, які здобули собі королівську стипендію. Але вони були скоріше просто винятком із правила.

Тож обручка на моєму пальці однозначно не належала до того, що здатне викликати серед студентів фурор… принаймні, якщо зберігати в таємниці ім'я мого нареченого.

— Он воно як, — тим часом зітхнула Джейн. — Ну, хоч не старий та потворний?

— Ні-ні, що ти, за старого та потворного батько б мене точно не видав, — захихотіла я, всіма силами вдаючи, ніби взагалі не стурбована тим, що відбувається.

— Але тепер я розумію, чому ти така похмура, — зітхнула подруга, поплескавши мене по плечу. — Тримайся, подружко! Головне, щоб він не виявився останньою свинею, як мій татко, — пробурчала вона. І взагалі мала право бурчати — її батько, лорд Барнел, справді не був зразковим сім'янином. Настільки, що в очах Джейн це анітрохи не компенсувало всіх тих грошей, якими він з дитинства затикав доньці рота, аби вона йому не заважала. І з її матір'ю (якій зраджував уже, можна сказати, на постійній основі) чинив аналогічно.

— Дякую, Джейн, — усміхнулася я. І помітивши, що до кафетерію увійшла Рита, якось автоматично всмоктала залишки обіду. З ким ось я точно зараз не хотіла перетинатися, то це з нею! Скоріш за все, про заручини викладачка-Сюзеренка не знає, але я все одно не хотіла, щоб вона помітила обручку на моєму пальці. — Гаразд... У тебе теж наче зараз дзеркальна магія?

— Так-так, вона.

— Тоді побігли. Не хочу спізнюватися на пари до професора Сноу, — заявила я. І схопивши за руку подружку, яка буквально на ходу допила сік, потягла її до виходу з кафетерію.

Про «спізнюватися» я, звичайно, очевидно перебільшила — до початку пари залишалося ще достатньо часу, щоб дістатися авдиторії тричі, ще й неквапливим кроком. Але те, наскільки сильно цей тип не любив, коли на його пари спізнюються, знали всі — тих, хто не встигав переступити поріг до дзвінка, він просто не пускав на заняття. А студентів, які встигали забігти в лекційну на останніх секундах, ще й жорстко сварив. Тому на його пари краще було приходити заздалегідь, вибравши собі місце і підготувавшись до заняття задовго до того, як продзвенить дзвінок. Тим більше, що, незважаючи на свій не найприємніший характер, читав дракон справді цікаво. А його предмет хоч і не був у мене, артефактниці, фаховим, але все одно був для моєї спеціальності дуже важливим.

Вибравши собі місця в другому ряду, ми з Джейн розклали речі. Причому, що цікаво, ми навіть виявилися не першими, хто настільки заздалегідь прийшов на пару! І практично одразу після нас підтягнулося ще кілька студентів.

— До речі, чула? У суботу Деніел Кампарнет, капітан команди верхової їзди, влаштовує вечірку вдома, поки його батьки у від'їзді. Кажуть, буде весело, — підморгнула подружка.

— Це ти так натякаєш на те, щоб я туди пішла з тобою? — Уточнила я.

— Саме так! Хто ж іще, як не ти?

— Ось навіть не знаю. Не впевнена, що в мене вийде. Та й ти знаєш, я не любителька галасливих вечірок, — зітхнула я, похитавши головою. — Мені більше подобається тихе та спокійне дозвілля без зайвої метушні.

— Ну, хоча б пообіцяй мені, що подумаєш!

— Гаразд, подумаю. Скажу точно завтра.

— Покладаюсь на те, що ти ухвалиш правильне рішення, — засміялася Джейн. Саме в цей момент задзвенів дзвінок, і до авдиторії, з гордо піднятою головою, увійшов професор Сноу.

— Починаємо, — відразу голосно повідомив він добре поставленим голосом. — Усі, хто не встиг увійти в авдиторію раніше за мене, традиційно отримують прогул, — промовив чоловік, заклинанням захряснувши і замкнувши на ключ двері саме перед носом у парочки невдачливих студентів. — А решта сьогодні навчаться практичному застосуванню техніки дзеркального зв'язку, яку ми розбирали теоретично на минулій лекції. Для початку… хто нагадає нам, у чому суть цієї техніки?