Розділ 2. Заручини без права на відмову

— Що означає це твоє «забий»? — обурено вигукнула я, вискочивши перед Реном… що збоку, мабуть, виглядало досить смішно з урахуванням нашої значної різниці у зрості. — Ти хоч розумієш, як сильно підставив батька?

— То ось, що тебе хвилює? — цинічно пирхнув Рен. — Що вбий мене Сноу, це пустило б за вітром план Крістофера. А я вже подумав, ніби тебе могла засмутити моя смерть.

— Геть дурний? — насупилась я, схрестивши руки на грудях. — Як у тебе взагалі язик повертається таке казати? Ти знаєш, як сильно я тобою дорожу.

— Та невже? — підняв брову хлопець. — Тому що мені здалося, ніби по-справжньому ти дорожиш тільки тим драконом, якому вічно млосно дивишся услід…

— Ідіот! — Ще більше розлютилася я, і не витримавши, вдарила Рена під коліно носком черевика.

— Ай!

— Що ти несеш взагалі? — обурилася я, сердито подивившись у його колючі сірі очі. — Ми з деканом просто потоваришували…

— Ви з цим ящіркою ніколи не станете друзями, тому що не можна дружити з бутербродом, — заявив Рен, схрестивши зі мною погляди. — О ні, звичайно, ти можеш пишатися своїм бутербродом! Він може тобі щиро подобатися. І ти, гуляючи разом із ним у парку, нікому його не віддаси. Ось тільки коли зголоднієш, все одно з'їси, навіть не замислюючись над тим, що це може бути чимось неправильним, ба навіть прикрим для бутерброда.

— Рене…

— Для драконів люди завжди були природним джерелом м'яса, як для людей — корови чи свині, — суворо промовив він, підійшовши до мене. — З моральної точки зору для них немає нічого поганого в тому, щоб замість коров'ячого стейка скуштувати людятини. І нехай навіть я повірю в те, ніби Карлейн і вірні йому Сюзерени перейнялися ідеєю харчуватися свининою замість людського м’яса... Ти ж знаєш не гірше за мене! Якщо дракон трансформується до кінця, повністю обернувшись звіром, то знову прийняти людську подобу він зможе лише у двох випадках: або випивши чашу крові Первородного, або з'ївши людське серце. І якщо згадати, як мало в нашому світі залишилося Перворідних, напрошується очевидний висновок щодо того, який метод користується більшою популярністю. Скажи, невже ти жодного разу не замислювалася про те, скільки людей убив твій дорогоцінний декан?

— Припини! — Розлютилася я, одночасно відчуваючи, що готова розплакатися. — Ти не знаєш його! Він…

— Хочеш сказати, ніби вирішила, що сама його знаєш після лічених тижнів мінливих поглядів та швидких зустрічей на кампусі? — криво посміхнувся Рен, прицвівши мене поглядом до стінки. І нависаючи наді мною, сердито прошепотів: — Він дракон. А дракони — кровожерливі чудовиська, які мають бути винищені, всі до єдиного. Інакше вони винищать нас. Те, про що мріє твій батько — дурня собача, яке в принципі неможлива. Тільки от коли всі, хто підтримав його, нарешті це зрозуміють, буде занадто пізно. І знаєш, Еліс, чорт із ними всіма… але я не хочу, щоб серед жертв цієї помилки була ти.

Нерухомо притискаючись до холодного каменю, я дивилася нагору. Туди, де над моїм обличчям нависало обличчя Рена, яке було так близько, що його біляві пасма до плечей лоскотали мої щоки. Напруга здавалася відчутною фізично — наче на мої плечі тиснув важкий камінь… аж раптом хлопець, різко відсторонившись, відвернувся.

— Думай, із ким товаришуєш і кому довіряєш, — викарбував він, швидким кроком йдучи геть.

От же йолоп!

Напружено дихаючи, я поспішила до виходу із замку Академії та попрямувала до будиночка на його території, де ректор жив зі своєю родиною. Тобто, зі мною і цим нестерпним дурнем, який час від часу завдавав батькові неприємностей.

І як він його взагалі терпить?.. як я сама його терплю?

Втомлено зітхнувши, я сповільнила крок і сіла під старим деревом у академічному саду. Притулившись до його могутнього стовбура, прикрила очі і відкинула голову.

Чомусь згадався той день, коли цей нестерпний упертюх з'явився в моєму житті. Тоді батько просто привів його в наш дім і повідомив, що цей хлопчик, який на рік старший за мене, тепер житиме з нами. І бачачи його похмурий вигляд, я не сказати, щоб зраділа. Навіть залишившись наодинці з батьком, почала обурено розпитувати, що та як і чому. Але виразної відповіді так і не отримала. Батько сказав лише те, що Рен — син його старого друга, який нещодавно загинув разом із дружиною. І дізнавшись, що їхня дитина залишилася зовсім одна — вирішила забрати її з притулку.

Ми з ним довго не могли порозумітися. Та й навряд чи я навіть скажу напевно, коли настав той момент, в який я почала сприймати його як свого друга. Просто ми якось дедалі більше часу проводили разом. Він допомагав мені та захищав. Я постійно втримувала його від різних дурниць, які він раз у раз намагався вчудити через свій запальний характер. А потім я якось зловила себе на думці, що мої найщасливіші спогади за останні роки пов'язані саме з ним.

І що робити з цим ідіотом?

Тяжко зітхнувши, я розплющила очі.

— Ох! — Вирвалося в мене.

Бо прямо переді мною, дивлячись строгим холодним поглядом світло-блакитних очей, стояла Рита Пармайкл. Викладачка астрономії.

І одна з драконів, які викладали в академії.

Висока, дуже вродлива. З блідою шкірою і блискучим водоспадом довгого чорного волосся, зібраного у високий хвіст.