3. Подвійне Свято

Весілля було організоване на славу. Столи ломилися від різноманітних страв, а всіх гостей частували оздоровчими коктейлями та делікатесами. Князівські родини та іноземні делегації відпочивали в Святковій Залі: саме звідси глашатаї оголошували тости та побажання. Було запрошено навіть українську делегацію, бо ж саме з українцями Чорноморці налагодили за останні декілька десятків років дуже сильний зв’язок. Поверхневі технології дозволили українським дипломатам дихати через штучні зябра, які були хірургічно вмонтовані в їхні шиї, тож вони відчували себе як риби у воді. Це був один із нечуваних за останні декілька століть безпрецедентних випадків, коли морський народ запрошував людей на такі події. 

Багато тостів звучало з побажаннями миру молодим. Щоб вони ніколи знову не відчули на собі цілковиті жахіття війни: не тільки безпосередніх бойових дій, але й післявоєнного періоду розрухи. Багато тостів нагадували гостям про помилку, яку зробив морський народ разом із людством, вчасно не приборкавши загрозу з півночі. Багато слів звучало на підтримку Понтійського Князівства, з побажаннями мудрості, миру, злагоди й щастя новоствореній князівській родині. Але очі Тавура були прикуті до Лани.

Так, він теж думав про неї увесь цей час, та, на відміну від дівчини, не знав, що вона є Роксоланою – онукою попереднього князя Чорноморців, який загинув у кривавій війні проти ординської навали на весь цивілізований світ. Вважаючи її звичайнісінькою русалкою, хлопець увесь цей час розривався між почуттям, що виникло до незнайомки, та зобов’язаннями перед батьком та сім’єю, для яких шлюб другого сина мав бути політично виправданим.

Він глянув на батька. Той спілкувався про щось із Великим Князем Чорноморським. Старший брат Тавура, звісно ж, був поряд з батьком. Нечемно було б відволікати їх. Султанчук перевів погляд знову до того місця, де була Роксоляна, та дівчини там вже не було. Куди вона поділась? Чи помітила вона його серед гостей? І, якщо так – чому втекла? Й куди?...

Вичекавши дюжину хвилин, Тавур і сам залишив Святкову Залу. Випливши на площу, він трохи поспостерігав з чорноморцями та гостями Нової Амадоки, які щиро раділи весіллю. Вони проголошували тости за мир та злагоду, підтримували бульбашками герольда, який інформував народ про те, які побажання яка з сімей висловила, та просто святкували.

Для них це весілля було ознакою стабільності. Ознакою того, що все добре. Що всі залишки російських кораблів вже тут, під водою, притиснуті до дна стародавніми грецькими колонами та архітектурними шедеврами відродженого українського козацького бароко. Що орда зникла ментально, усвідомивши наслідки своїх вчинків. Ознакою відновлення дружби й миру між країнами суходолу та підводними королівствами.

Увесь майдан Нової Амадоки був заповнений русалами та людьми. Навіть оракули Посейдона, священики Троїстого собору, та послідовники Праматері, були тут. Усі святкували, розосередившись по площі та плавно перетікаючи в житлові та ремісничі квартали, й лише Музей Історії був зачинений. Мало кому хотілося сьогодні горювати й згадувати загиблих у війні, згадувати росіян та їх відразливі кораблі, тужити за рідними, що опинилися серед жертв цієї нахабної й безпринципної війни. Всі хотіли забутися, жити одним днем, святкувати й сподіватись на світле майбутнє. Але не Роксолана.

Тавур попрямував до Музею Історії. Двері були причинені: не хотіли русали, щоб рідні дивилися на їхню безтурботність зі своїх могил. Їхні смерті показали, що безтурботністю війну не виграєш, отримавши натомість багато жертв, болю, плачу та нещастя. Так, пройшло вже три десятиліття, й місто було відбудоване. Назване по-новому, як нагадування про тих, хто пав жертвою московитів іще тоді, в часи винищення Амадоки. Нагадування про циклічність історичних помилок та необхідність їхнього усвідомлення й недопущення в майбутньому. Та зараз морські народи робили ту саму помилку.

Тавур міг заплисти через вікно, й пошукати Лану там. Але, якщо вона дійсно була усередині, він хотів дати їй можливість підготуватися до зустрічі, тож відкрив двері й заплив до споруди через центральних вхід. Його зустріло світло сотень водоростей, кожна з яких несла в собі генетичний код загиблих, але вічно живих, героїв третьої світової війни. Його зустріла Лана, яка дійсно була там, зі своїми батьками. Очі її були сповнені смутку й туги, але на губах засяяла ледь помітна посмішка, як тільки вона побачила коханого.

Султанич поринув до неї, припавши своїми губами до її вуст, а вона – до нього. Хвости закоханих сплелися в одне ціле, а хвостові плавці стали пестити одне одного. Світло водоростей спалахнуло сильніше, видаючи їхню підтримку та участь в процесах, які незабаром стануть доленосними.

Хто зна, скільки часу минуло, перш ніж їхні губи роз’єдналися. Тавур поринув рукою в своє водорослєве волосся, виймаючи звідтіль браслет. Кожний неодружений русал чи русалка мали такий: аристократи прикрашали його коштовним камінням, а нащадки королівських династій, до всього іншого, й скам’янілими залишками тих морських коників, на яких вони гарцювали в дитинстві, пускаючись галопом по підводним течіям та випасаючи їх на океанських водорослєвих полях. Обмін такими браслетами означав заручини, й такі пропозиції в суспільстві русалів були невідворотними й остаточними.

–     Чи одружишся ти зі мною, Роксолано? – запитав Тавур, прихиливши голову й простягаючи браслет своїй майбутній нареченій. Світло на могилах предків затріпотіло в передчутті чогось дивовижного. Але інтимність моменту була перервана високим дзвінким протяжним звуком. Цей звук означав тривогу. Небезпеку. Необхідність в мобілізації усіх ресурсів для захисту від можливої зовнішньої загрози. Знадвору почувся галас і крики, але Лана не зважала на це.

–     Так. – відповіла вона своєму принцу, приймаючи його браслет і одягаючи на свою ліву руку. – Я згодна.

Діставши з волосся й свій, також оздоблений залишками морського коника, чий розмір, як і, власне, Тавурів, був воістину «мезозойським*», Лана одягнула браслет на ліву руку свого нареченого. Вони обоє сподівались, що доживуть до того дня, коли під час вже їхнього весілля священики усіх трьох церков проведуть ритуал. Тоді браслети опиняться на їхніх правих руках, а життя запропонує їм нові виклики. Але до цього було іще далеко. Наразі ж їхні народи потребували захисту й допомоги. Адже не просто так особи королівської й аристократичної крові мали владу, привілеї й багатство. Під час зовнішніх загроз саме вони помирали одними з перших.