2. Дівоче Серце

Сонячний ранок в Новій Амадоці віщував новий приємний теплий день. Лана прокинулася з-поза ранку, й чимдуж поплила снідати. Попереду на неї чекав досить насичений день, та й, власне, таке можна було б сказати й про місяць в цілому. Її кузен, старший брат, та й просто – княжич, через тиждень одружувався. 

–     Вибач мамо, вибач батьку, та цього місяця я буду до вас запливати рідше, ніж зазвичай. – мовила вона невеличким двом водоростям жовтогарячого кольору, що росли у вазоні на стіні над раковиною, в якій вона спала. Поцілувавши рослинки, Лана чимдуж ринула до балкону, сподіваючись застати ту мить, коли церковні дзвіниці гудять, опущені додолу й резонуючи з підводними течіями, а ворота – відчиняються, запрошуючи мандрівників, торговців та гостей Нової Амадоки. 

Панорама, що відкрилась очам дівчини, була неймовірною. Місто буяло фарбами флуоресцентних водоростей та медуз, мегалітичні споруди грецьких зодчих, відновлені й удосконалені місцевими майстрами-чорноморцями, дивували своїми фресками навіть ту, хто прожив у цьому місті майже все своє свідоме життя. З балкону княжого палацу, в якому, власне, й жила князівна на ймення Лана, було добре видно Церкву Праматері, з її дзвонами, що гуділи тричі на добу низьким звуком, позначаючи час. Її дзвони мали здатність гудіти звуковими хвилями й високої частоти також. Лана лишень в дитинстві чула ці тривожні звуки, що віщували небезпеку. Так, війна тоді вже була завершена, але боєзапасів та шкідливих речовин, які могли б негативно вплинути на життя міста, що швидко відновлювалось, все ще було більш, ніж вдосталь. Також із висоти було гарно видно й інші споруди: Храм Посейдона, Музей Історії, Святкову Залу та Троїстий Собор. Разом із Палацом вони формували центральну площу міста, а вже за ними розташовувались менш оздоблені й помпезні, але не менш важливі, побутові будівлі ремісничих та житлових утворень.

–     Привіт, Світе! – вигукнула Лана, пірнувши з балкону вниз. Чорноморські води розвіювали її волосся й швидко обтікали тіло, створюючи відчуття радості й захоплення в серці дівчини. 

Раптово, вона декого побачила, там, унизу. Золотавий тризуб, що мав нетипову, як для виробів місцевих майстрів, форму, майорів за спиною хлопця, що їхав на візку в сторону палацу. Невже Тавур? І, дійсно – це був він. Серце дівчини чи то затріпотіло швидше, чи то уповільнилось, почавши гатити по судинах із більшою силою. Незрозумілий стан, що був сумішшю хвилювання й захоплення, радості й тривоги. Невже це саме той прикордонний стан, коли страх можна сплутати з любов’ю, і навпаки? Князівна цього не знала. Не знала іще, як воно – відчувати закоханість та любов у своєму серці.

Пройшла майже доба з тих пір, як вони побачились уперше. Тоді дівча було заклопотане спогадами про матір і батька, та, після повернення додому, до палацу, Лана не могла знайти собі місце. Молодий аристократ, як вона думала, Тавур, із сусіднього, як виявилось, Мармурового Султанату, припав дівчині до серця. Вона й подумати не могла, що це – особа королівської, династичної крові, яка має право пересуватись по місту у візку.

Пересування у візку завжди було привілеєм тих, хто правив. Для осіб королівських династій на спеціальних океанічних фермах вирощували гіпокампусів. В кожної родини було по декілька таких ферм у різних океанах, і, завдячуючи специфічним умовам існування, при правильному підході до вирощування, гіпокампи могли досягати півметрової довжини. Місця розташування таких ферм трималися в таємниці, а жокеї й конюхи, які займались їх дресурою, були спеціалістами по факту найбільш оплачуваного й найпочеснішого ремесла підводного світу.

Кожен нащадок королівської крові з дитинства мав свого морського коника*, і, поки був малим, міг навіть його осідлати. Це специфічне вміння їздити верхи на морських конях ніяк не допомагало в дорослому житті, але було ознакою королівського, князівського, султанського, чи якогось іншого, виховання. Виховання, що було притаманне лише особам голубої крові.

Тавур, власне, пересувався у візку, що був запряжений зграйкою звичайних морських коників, по дюжину сантиметрів кожен. В таких візках мали право пересуватись лише ті, хто в дитинстві вмів гарцювати верхи на океанічних гігантських півметрових кониках, і, як виявилось, русал був одним із них. Шаріючись, Лана шмигнула в один із провулків житлового кварталу. Саме там вона полюбляла снідати: не за королівським столом, разом із дядечком та його сім’єю, яка наразі правила Новою Амадокою та Чорноморським Князівством в цілому, а в невеличкій, але такій затишній, кав’ярні. Отримавши свою герметичну склянку з кавою, вона почала потягувати її крізь соломинку. Думки дівчини кружляли довкола хлопця, який їй так сподобався…