1. Нова Амадокія. Частина 2

Перед очима Тавура виникла споруда Музею Історії. Велична будівля була зібрана з колон, які колись перевозились на грецьких вантажних баржах, та потонули, ставши випадковими жертвами Посейдону, Богу Морських Вод. Ознаки давності на них, як, наприклад, черепашки морських створінь, скам’янілі корали й водорості, а також тріщини, в яких вже давно поселилися молюски, гармонійно відтінялись сучасними витворами людей. Великі й потворні кораблі флоту тієї держави, про яку не бажали згадувати навіть діти й онуки тих, хто колись її боготворив. Малюнки двоголових птиць та червоних зірок на шматках бортів, корми, й інших частин цих суден, займали своє нице місце серед домінуючих архітектурних елементів козацького бароко*. Частину цих елементів – вже відновленого українського бароко – надали українці, частину ж вимила вода з раніше затоплених територій Дніпра-Славути* разом із речами побуту місцевих жителів. Увесь вигляд цього місця викликав благоговіння й трепіт перед тим, що могло статись, якби Козацтво не відродилося в українцях знову.

–     Світло відслонює нам те, про що ми в темряві могли лише здогадуватись. – прошепотів Тавур крилату фразу, одного з найвеличніших містиків минулого, який, хоч і був людиною, все своє життя підтримував зв’язок з русалами, надаючи їм усю можливу допомогу. Його хвіст колихнувся, і тіло попрямувало через величезну арку всередину.

І дійсно. Вони здогадувались про те, що на суходолі – кривава війна, але зважали на неї досить помірно, допоки світло вибухів не торкнулось самого Підводного Народу. Допоки кістки козацьких могил не були вимиті з-під курганів херсонських степів і не осіли тут. На дні Чорного Моря. Допоки не стала дохнуть риба, й не настав голод на теренах підводних царств. Такого не було ніколи за всю їхню історію, тож лускохвостим напівгуманоїдним створінням довелось стати на захист від загрози, що погрожувала існуванню усьому живому на планеті.

Барельєфи й мозаїки по праву руку від Тавура відображали саме ці картини. Ось, на одній – військовий корабель із двоголовим орлом, який іде на дно, ось – хоробрі чорноморці з тризубами, які підривають міст між Чорним і Азовським морями. Тоді вони іще не знали, що з мосту того вороги планували зробити греблю, винищивши народи один за одним й висушивши Азов, як колись Амадоку. Це стало відомо пізніше, вже після перемоги. Ще одна мозаїка відображала сюжет, в якому нащадки праукраїнців формують союз із чорноморськими ундинами*, а ще одна – як русали допомагають знищити флот із ядерними зарядами на борту, нестабільність яких загрожувала більше їм – жителям підводним, аніж мешканцям суходолу. 

Тавур плив проти годинникової стрілки, тяжіючи до потоку руху води, що формувався у вихор під дією сили Коріоліса*. Він міркував про те, що думки впливають на реальність. Міркував над фактом того, що особисті роздуми про часи минувшини принесли його хвіст до Музею Історії. За цими думками він і не встиг помітити, як вир у цій споруді привів його, заколисаного сяянням водоростей, що були посаджені на честь загиблих у цій війні русалів, до виходу з Музею.

Тепер фрески з подіями й подвигами русалів були по праву руку від султанича. Перед очима була арка, що виходила на вулиці Нової Амадоки, а справа виднілись вирізьблені згадки про історію давніх часів, з яких почалася нова епоха. Про ординську навалу, що винищили водне життя лівобережжя Борисфену, підкоривши як кримчаків, так і українців. Про палац у Старій Амадоці, що ще три століття, в союзі з козацтвом, чинив супротив цьому підкоренню, аж поки королівська династія не була винищена, палац – зруйновано, а саме озеро перетворилось на болото й в подальшому зовсім висохло. Не було вже тоді ні козацтва, ні Січі, а легенди про русалів-Чорноморців були винищені й сплюндровані шляхом ліквідації Січі та переселення Запорожців на Кубань*. Назвавши їх – чорноморцями, московити майже спромоглися вбити двох піраній одразу: винищити ідеї козацтва, підмінивши їх носіїв своїм населенням та уніфікувавши козаків із солдатами, та винищити спогади про багатовікову дружбу українців із жителями підводного чорномор’я, назвавши чорноморцями – самих козаків.

–     Чи Ви тут, щоб відпочити від попередвесільної метушні столиці? – почувся голос звідкільсь з-позаду. Тавур кліпнув очима: вже вдруге його заставали зненацька, перебиваючи роздуми й філософські міркування. 

Русал обернувся. На нього дивилась приваблива дівчина його віку. «Місцева…» - подумав він, підмітивши чорні брови й карі очі дівчини, які приємно поєднувалися зі світло-русим волоссям. Таких у водах Мармурового Моря не знайти.

–     Мене звати Лана. А Вас? – поцікавилась вона. «Ох і балакуча…» – подумав султанич. Судячи з усього, дівчині дуже не вистачало співрозмовника, тож вона й звернулась до Тавура, не зважаючи на тризуб, який багатозначно натякав на його аристократичне становище. Можливо, ця дівчина не була обізнана в етикеті, а, можливо, навмисно загравала з ним?

–     А мене – Тавур. – відповів молодий принц, вирішивши пограти у відповідь.

–     Останнім часом тут мало хто буває. – продовжила дівчина. – Але я – часто. Тут спокійно, й мені це подобається. – невеличкі підводні вихори розвіювали її волосся, яке, за рахунок цього, набувало неповторної особливої форми.

–     Чого ж сюди мало хто запливає? Це величне місце має бути вартим уваги Амадокійців. – підтримав розмову Тавур.

–     Мало б, але ні. – відповіла Лана. – Чорноморські русали не люблять згадувати про війну. Кожна з рослин тут – це один або декілька загиблих, і туга за ними їх вбиває. Тож вони зосередились на відновленні побуту й цивільного життя в князівстві й тут збираються лише декілька разів на рік – вшанувати пам’ять.

Дівчина підпливла до однієї з водоростей, яка випромінювала жовтогаряче сяйво. Оглянувши його детальніше, можна було віднайти схожість із волоссям дівчини. Волосся русалів мало особливу здібність: воно, як його відрізати, могло продовжувати своє життя в подобі водорості. Рослини, в клітинах якої продовжувався рід того чи іншого русала.