1. Нова Амадокія. Частина 1

Тавур плив крізь темно-сині води Чорного Моря. Його темно-зелене волосся тріпотіло й коливалось під дією підводних морських течій, а лускатий хвіст витанцьовував тарантелу.

–     Як же тут красиво!... – прошепотів він, призупинившись та роззирнувшись довкола. Навкруги панував спокій: море, наразі, відпочивало, лише час від часу лоскочучи своїми хвилями найкрупніші зі своїх скель.

Тавур пригадав події двомісячної давнини. Султанський герольд на вранішніх зборах Ради проголосив своє повідомлення. Чорноморське князівство запрошувало в гості, й не просто так. Привід був, на диво, щасливий: мало відбутися святкування весілля. Молодий княжич Чорноморського* (або ж Понтійського*, як його ще називали в Мармуровому Султанаті*) Князівства, одружувався з Амазонською* (або ж Меотійською*) княжною. Святкування мало відбутись за декілька тижнів. Великий Султан - батько Тавура, разом із почтом та подарунками, мав вирушати лише через декаду. Але ідея подорожі з сім’єю русала* не дуже тішила. Й цьому було декілька причин.

Однією з них був вік Тавура. Він був іще достатньо молодим для того, щоб не загрубіти й не зачерствіти від тягаря відповідальностей дорослого життя. Управлінських обов’язків на нього покладено не було, тож йому вдалося зберегти в своєму серці жагу до пригод. До того ж, він жадав першим з мармуровців побачити відновлене Чорноморське Підводне Князівство. Тавур не був найстаршим султанським сином, і супроводження батька не було його формальним обов’язком. Тож він скористався цим вікном можливостей.

–     Ще б пак! – відповів молодшому сину султана хтось з-за його спини. Той швидко обернувся, поклавши руку на тризуб, що кріпився на поясі. За спиною стояло двоє гвардійців-чорноморців. Їхній вишкіл був бездоганний. Очі сяяли жвавим розумом, а рельєф м’язів підкреслювався тьмяністю світла, яке розсіювалось тим більше, чим глибше проникало до дна, крізь товщу синіх вод Чорного моря.

–     Ми вас упізнали, пане Тавуре. – відповів другий, що був трохи старшим за іншого, супроводжуючи свої слова легким поклоном. – Перепрошуємо за те, що потурбували ваш спокій. Та ми мали впевнитися, що це дійсно ви. Самі розумієте: безпека Князівства є однією з найбільш пріоритетних напрямків розвитку нашої держави протягом от уже декількох десятків років.

Тавур із розумінням кивнув головою. Чорноморське Підводне Князівство почало зазнавати великих втрат від жителів поверхні у 357 році. Хронологічно* цей рік відповідав 2014-му, згідно з ліком років, прийнятим мешканцями суходолу. Більшість людей Європи вели лік свого часу від народження свого бога Йсуса. Жителі ж морських глибин вели його від більш конкретної, перевіреної, й підтвердженої історичними хронічками та родовою пам’яттю, дати.

Жителі європейських морів вели своє літочислення, починаючи зі смерті останнього їхнього високородного правителя. То був королевич Галицького Моря*. Саме тоді, майже 370 років тому, Карпатське море* було повністю осушене людьми, останні представники королівської морської династії Амадоків* – винищені, а дружні відносини Морського народу з розумними видами поверхні – забуті.

Морський нарід завжди підтримував відносини з Гетьманцями. Не раз вони рятували козаків та кримців від московитського іга, або ж від смерті в бурхливих теренах повноводних річок та неспокійних морів. Стільки ж разів кримчаки й українці охороняли недоторканність земель, освоєння яких могло б зашкодити народам Моря. Однак, після смерті Хмельницького, імперський вплив сусідніх держав, які, на відміну від українців, орієнтувались на зовнішню експансію, а не на міжвидові дипломатичні й дружні зв’язки, зробив своє. Одна з трьох найпотужніших династій Морського Народу була винищена тоді, а Амадокія – «освоєна».

–     Дякую за пильність. – отримали прикордонники відповідь від Тавура, після чого молодий «султанич» – так султанських синів називали, на свій манер, місцеві жителі – продовжив свій шлях. Він знову осідлав так звану Солону Течію* – швидкий потік, який прямував із Мармурового моря до Чорного через Боспор, і продовжувався вже вздовж западин Чорноморського дна. Час від часу йому доводилось оминати уламки кораблів, людських підводних човнів, та бойових крейсерів. Невід’ємні залишки великої світової війни, що, в основному, точилася на поверхні, більш ніж три десятиліття тому. Війну недарма називали світовою, бо вона зачепила й глибинних жителів також. Не зважаючи на час, що минув з тих пір, товариші Тавура, що стали розвідниками й шукачами, обравши саме цей вид діяльності за свою професію, й досі знаходили підводні міні та ракети, що, так і не розірвавшись, залишались небезпечними. Не тільки для самих русалів, але й для водної флори й фауни, гармонійний розвиток і догляд за якою були одними з першочергових задач риболюдей*. 
Поступово нагадувань про війну ставало все менше. Все більше стало зустрічатись доглянутих водорослєвих полів, та очищених від слідів війни майданчиків. На них інші мешканці Моря – риби, молюски, й ракоподібні – вже почали відновлювати середовище свого існування. Сама ж Солона Течія вивела Тавура до великого міста, яке вразило русала своєю пишністю й оздобами. Але не це було головним у цьому місті. Особливістю був сам матеріал, з якого воно було побудоване. То були вичищені до дзеркального блиску частини потонувших військових кораблів...

–     Вітаємо вас, принце. – поклонилися Тавуру охоронці на вході. – Ласкаво просимо до нашого міста, до Нової Амадокії. Можете залишатись інкогніто, або ж, скористатись нашим гідом, попрямувати безпосередньо до палацу.

Тавур зголосився на перший варіант, й повільно поплив вуличками міста, розглядаючи його. Назва – Нова Амадокія – змусили молодого султанича поринути думками в історію свого народу, та тих взаємин, що будувалися з людьми поверхні.  

Час завжди брав своє. Королівська морська резиденція там, поблизу Карпат, була заснована іще за царя Гороха. Тоді, коли усе лівобережжя Борисфену* було вкрито водою й належало русалам. Лишень поодинокі острови з фортецями нагадували про існування людей, як виду. Насьогодні вони або розрослися й стали великими містами, або стоять, занедбані й зруйновані часом, усіма забуті й не потрібні нікому.